Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Пане підполковнику, затриманого Пацька на допит доставлено, — один із сержантів козирнув.

Зніміть наручники й можете йти.

— А може…

Не турбуйтеся, усе буде гаразд. А ви, громадянине Пацько, сідайте, — підкреслено офіційно сказав Симко.

Сержант зняв з чоловіка наручники, віддав їх Симку й разом із колегою вийшов.

Перед трьома досвідченими працівниками органів держбезпеки і внутрішніх справ сидів стокілограмовий мужик і з ненавистю на них зиркав. Вигляд у нього був такий, що, здавалося, він готовий перекусити навпіл кожного, хто зараз ризикне з ним заговорити. У погляді не було жодного страху чи намагання підлеститися. Оперативники також звернули увагу на пудові кулачища чоловіка.

Петро Симко, вважаючи, що вже начебто розповів колегам усе парте їхньої уваги, не поспішав починати розмову. Мовчав і Віктор Яруга, який теж наразі не знав, яке запитання поставити затриманому. Гість із Росії, здавалося, почувався найупевненіше, що й засвідчило його незвичне для цієї ситуації запитання.

— Громадянине Пацько, — заговорив російською мовою полковник Середа. — Якби я ненароком у трамваї наступив вам на ногу, ви б мене вбили чи лише покалічили?

— Я в трамваях не їжджу, — огризнувся Пацько.

— А якби я, не дай Боже, поклав око на молодицю, яка й вам подобається? — спокійно вів далі Середа.

— Якраз око й виявилося б твоїм останнім органом, який зафіксував би втрату решти, — Пацько зневажливо цвіркнув слиною межи зуби просто на підлогу.

Симко миттю зірвався зі стільця, але Яруга, передбачивши реакцію міліціонера, схопив його за руку.

— Петре, не гарячкуй, — Віктор майже силою всадив колегу назад на стілець. — Ти ж бачиш, це падло спеціально тебе провокує. Він відчув у полковникові людину, яка буде вести з ним інтелігентні розмови, і нічогісінько зараз не боїться.

— Ого, значить, статус мій порівняно з учорашнім мордобоєм на одну зірочку підвищився. Якщо помовчу ще кілька днів, то справа дійде й до генералів, — Пацько явно куражився. —

Тільки, запевняю вас, панове чи товариші, результат буде той самий. Тобто — ніякого. Для особливо тупих повторюю — нікого не бив, нікого не вбивав, до Києва приїхав лише кілька днів тому, весь час кантувався у Вінниці у своїх знайомих, яких я вже називав. Якщо ви намагаєтесь повісити на мене чужі гріхи, то нічого у вас не вийде. Я свої права знаю і на понт ви мене не візьмете. Годі, я замовк. А це значить, що більше від мене не почуєте ні слова. Амінь! — Пацько демонстративно відвернув голову вбік і втупив очі у верхній кут кімнати.

Яруга й Симко разом перевели погляди на Середу. І той зрозумів, що ці тямущі оперативники зараз не знають, що й робити, сподіваються на його, російського ефесбешника, досвід.

Теодор Йосипович повільно підвівся, підійшов до Пацька й, наблизивши своє обличчя впритул до обличчя затриманого, спокійно, неголосно, але твердо промовив:

— А ми тебе, суко, будемо судити не за якесь там побиття в Києві. Ми тебе згноїмо в тюрязі за спробу вбивства твоїх колег по слюсарному цеху в Челябінську. Доказів, що саме ти підклав пекельну машинку під верстак Машкова, більше ніж достатньо. І в Росії, де про тероризм знають не з чуток і ставляться до цієї проблеми серйозніше, ніж деінде, на поблажливість суддів можеш не розраховувати. І це тобі, паскудо, кажу я — полковник Федеральної служби безпеки Росії Теодор Середа. Посвідчення показати?

Куди подівся гонор, куди зник апломб людини, яка кілька хвилин тому являла собою верх нахабства, задерикуватості й упевненості в безкарності? Пацько, наче посунувся по спинці стільця, зменшився в розмірі й обвис, наче м’ятий піджак на вішалці.

До кімнати зайшов конвойний міліціонер і щось прошепотів на вухо Симкові.

— Я зараз, — сказав Симко й швидко вийшов.

Середа, як і раніше, стояв біля Пацька, всім виглядом показуючи, що розмову ще не закінчено. Водночас досвідчений оперативник знав: у жодному разі не можна перегинати палку. Треба завжди відчувати ту золоту середину, коли краще зупинитися й не намагатися дотиснути підозрюваного чи звинувачуваного. Але тут раптом сталося те, чого не очікували ні полковник ФСБ, ні підполковник СБУ.

Клютов вийшов із палати-люкс, у якій лікувався Назаров, і в супроводі двох охоронців попрямував до ліфта, біля якого під час перебування олігарха в палаті теж чатували дужі хлопці з його служби безпеки. Коли викликали ліфт і його двері відчинилися, Клютов зайшов у кабіну разом з одним охоронцем, інші три кинулися до східців, щоб опинитися на першому поверсі раніше за

шефа. Палата Назарова на третьому поверсі, тому зробити це було неважко. Але коли охоронці, захекавшись, підбігли до дверей ліфта на першому поверсі, в усій лікарні на мить згасло світло. Коли ж лампи денного світла, вмикаючись, заблимали, виявилося, що ліфт не працює. Не було характерного шуму, кнопки виклику кабіни не світилися.

— Колю, ти — тут, Єгор — на другий, я — на третій, — кинув Сергій, один з охоронців, і обидва зникли за дверима, що вели на східці.

Єгор за кілька секунд опинився на другому поверсі. Дверцята ліфта були напіввідчинені. З кабінки виглядала прищемлена дверцятами нога. Єгор підскочив ближче: на підлозі нерухомо лежав охоронець Сьома. Віктор Романович Клютов щез.

— Колю, Сергію, миттю на другий — шеф зник. Пильнуй! — Єгор кинув трубку рації в кишеню піджака й вихопив з-під руки «Макаров», зняв запобіжник.

За кілька секунд усі троє охоронців уже стояли біля