Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Та нахер він нам там потрібен?! — Середа не приховував роздратування. — Будемо зараз іще сперечатися через якогось дурня. Робіть із ним, що хочете. Я завтра вилітаю додому.

— Знову ж через Москву, Теодоре Йосиповичу? — уїдливо сказав Яруга й підморгнув Симкові.

— Ну, що ти за людина, га? — Середа це сказав уже без злості, розуміючи, що цим хлопцям зараз не позаздриш. — Я ж говорив: немає прямого рейсу з Києва до Челябінська. Не-ма-є!

Незвично було це відчувати, але полковник Зорій чомусь боявся заходити до кабінету генерала Шершуна. Навіть те, що Володимир Дмитрович викликав до себе Богдана Даниловича не самого, не заспокоювало полковника, хоча при Ярузі генерал не міг поводитися інакше, ніж як прямий начальник. Але Зорій пам’ятав останню зустріч із Шершуном, під час якої приятелі тільки обмінялися двома-трьома і нішами. Так Богдан Данилович досі нічого путнього й не придумав, щоб пояснити поведінку генерала.

Тож коли Зорій, зайшовши з Яругою до кабінету Шершуна, побачив усміхнене, навіть радісне обличчя генерала, у нього відлягло від серця. Можливо, тоді Зорію здалося, що

Шершун був чимось дуже заклопотаний?

Проходьте, сідайте, — генерал простягнув руку спочатку Зорію, потім Ярузі. — А оскільки часу на балачки нема, пропоную вам, Богдане Даниловичу, коротко доповісти про хід розслідування замахів на олігархів. Якщо не помиляюся, їх у нас уже аж три. Чи поки ви йшли до мене, можливо, ще хтось постраждав? — Шершун промовив це не надто суворо, що свідчило про його добрий настрій.

Мушу щиро зізнатися, Володимире Дмитровичу, справи зовсім кепські. До останнього моменту ми мали надію, що тримаємо зловмисника за барки. Я доповідав, що ми затримали підозрюваного в замахах на двох відомих вам осіб, але зараз цілком упевнено можна констатувати: Пацько жодного стосунку до побиття Назарова й Бойченка не має. Це підтверджується, по-перше, залізним алібі, а по-друге, тим, що саме під час допиту в СІЗО Пацька скоєно замах на Клютова, чого, звичайно ж, ніяк не міг зробити затриманий. На сьогодні, товаришу генерале, жодних зачіпок чи версій немає. Мушу визнати, що від самого початку Яруга висловлював сумніви в тому, що в Пацька з тими особами могли бути якісь спільні справи: надто різні у них вагові категорії. Єдине, що спадає зараз на думку, — Зорій на мить замислився, — саме зараз, здається, я починаю дещо розуміти.

— І що ж ти придумав, дивлячись на суворого начальника? — спокійно промовив Шершун, намагаючись підтримати полковника й боячись, щоб те «дещо» з голови Зорія враз не зникло.

— Характер і почерк дій нападника дає підстави припустити, що маємо справу з високопрофесійним бійцем, і, мабуть, не помилюся, — з нашим колегою. Жоден із бандюків чи самодіяльних кілерів так професійно й безкарно діяти не може.

— Думку зрозумів, — Шершун повернувся до Яруги. — Вікторе, бери своїх хлопців і пошерстіть усіх, хто звільнився з наших спецпідрозділів у найближчі три роки. Охопіть і «Альфу», й охорону Президента. Думаю, не треба вас учити, за якими критеріями шукати. Благополучних і «щасливих» відсіюйте безжально. Зверніть увагу на тих, хто перейшов у бізнес або працює в охоронних структурах. Це забере багато часу, але Богдан Данилович має рацію: треба шукати професіонала.

Генерал ще хотів щось сказати, але задзвонив телефон. Зорій і Яруга підвелися. Шершун, жестом наказавши сидіти, узяв трубку.

— Слухаю, Герасиме Васильовичу. Так. Іду, — генерал поклав слухавку. — Голова викликає. І, здається, не для подяки. Зараз і я бекатиму перед ним, як оце… — Шершун не закінчив. Йому не хотілося остаточно псувати настрій двом відданим і надійним співробітникам. — Усе, ідіть працюйте. Я відчуваю, що ми, Богдане, прощаємося ненадовго.

Голова Служби безпеки України Герасим Васильович Берун сидів у кріслі й ласував виноградом та мигдальними горіхами. Це були його улюблені ласощі. Він по черзі кидав до рота то горішок, то велику світло-зеленого кольору ягоду. Коли до кабінету зайшов генерал Шершун, Берун не підвівся, не вийшов з-за столу й не подав руки, як робив зазвичай. І це не віщувало нічого доброго.

— Володимире Дмитровичу, — навіть не привітавшись і не запропонувавши генералові сісти, підкреслено офіційно й сухо сказав Берун, — щойно у мене була неприємна розмова з дуже впливовою людиною, до думки якої прислухається сам Президент. Не буду називати прізвища — та це й не важливо. Більше того, те, про що розповів цей чоловік, до мене вже доходило від інших людей, у тому числі й від нашої служби внутрішньої безпеки. Мова про деякі не зовсім зрозумілі рухи твого підлеглого, а точніше, твого любимчика Богдана Зорія. — Голова замовк і, вкинувши до рота відразу кілька виноградин, смачно заплямкав.

Шершун мовчав. Поки що він почув лише приказку, казка, безумовно, попереду. Та й Берун його ні про що не запитував.

Чого мовчиш? — прожувавши, сказав голова.

Поки що я не знаю, що говорити й у чому зізнаватися, — спокійно промовив Шершун.

Твій Зорій веде якусь свою, я б сказав, ризиковану гру. І це аж ніяк не стосується його службових обов’язків. Якщо і е, про що мені натякнули, виявиться правдою, то відповідати за ці вчинки буде не лише Зорій, а й ти.

— Товаришу голово, я не знаю, про що ви. Прошу, будь ласки, висловлюйтеся ясніше.

— Що?! — аж підскочив Берун. — Цей твій інтелектуал з непомірними амбіціями готує зірвати, так би мовити, підвалини держави, а ти тут удаєш, що нічого про це не знаєш?! А може, ти з ним заодно? Може, вас обох уже пора