Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

з вітром і хурделицею, як сьогодні. А позаяк того снігу ніхто не думає прибирати навіть у столиці, здається, сніг от-от завалить і багатоповерхівки. Але ж і це — ще не той сніг. За містом — у полі, в лісі, в селах — ото сніг! Отам зима!

Богдан Данилович піднімався по Прорізній, ковзаючись, іноді навіть спотикаючись, але автоматично, наче робот, не звертаючи уваги на ті дрібні перешкоди, що виникали через природні зимові незручності. Рухався звичним, відпрацьованим майже до автоматизму маршрутом Хрещатик-Прорізна-Володимирська аж до свого кабінету на Малопідвальній.

І що ближче він до нього був (он уже й засніжені ялинки біля управління кадрів), то наполегливіше думки повертали його від мрійливих споминів дитинства до тривожних переживань за сьогодення. І за завтра. Саме воно віщувало щось непередбачено непевне й навіть лиховісне.

— Я вже готовий притягнути на наш бік хоч самого чорта, — почав Зорій, навіть не привітавшись із підполковником Яругою, який зайшов до кабінету. — Самим зараз тяжко, а далі буде ще важче. Але кого б не уявив з нашої братії — всі якісь недолугі, слабкі й ненадійні. З ким же робити справу, га?

Останні слова полковник сказав, наче в думках, навіть не повернувши голови в бік Яруги, який без запрошення все ж примостився на краєчку стільця.

— Я ось що думаю: чи не час нам виходити на більш високі орбіти?

— Богдане Даниловичу, я розумію, що приємно поговорити з розумною людиною. Ви ж зараз розмовляєте самі з собою? В усякому разі, я не зовсім врубаюся, про кого чи про що ви говорите.

Підполковник Яруга зовсім не ризикував, промовляючи ці нахабні слова своєму патрону. Віктор добре відчував дистанцію, атмосферу й ситуацію, коли і що можна говорити полковникові, а коли заціпитися й чекати пояснень. Вони чудово одне одного розуміли. Бо були друзями й однодумцями.

— Я давно хочу поговорити відверто з генералом Анатолієм Чорним. Він з 1991-го, тобто майже десяток років, перебував біля людини, яка мала дуже великі перспективи обійняти високі посади в державі. І ця людина ці посади обіймала, — Зорій

підвівся, підійшов ззаду до Яруги, поклав йому на плече міцну жилаву руку. — Ох, як не вистачає нам такої людини! Скалити по правді, я маю великий сумнів, що ця славетна постать погодиться взяти участь у нашій боротьбі, але спробувати все ж треба. Аби потім не дорікати самим собі, що не використали всі можливі шанси. Навіть найменша порада цієї людини була б нам великою підмогою — так я в нього вірю.

— Кого ви маєте на увазі, Богдане Даниловичу? — Яруга вже налаштувався на одну хвилю з полковником.

— Але я вже давно втратив з цією людиною зв’язок, і ось маю надію, що через Анатолія Чорного можна буде поновити контакти, — наче не почувши запитання Віктора, сказав Зорій. Потім підійшов до телевізора й натиснув на кнопку. На екрані з’явився силует ведучого, який щось розповідав. Що саме — не чути. Полковник додав гучності, й звична політична локшина майже заглушила наступні слова Зорія, який знову впритул наблизився до Яруги.

— Ця людина — не хто інший, як великий Марчук, — майже пошепки промовив Богдан Данилович.

— А чому така конспірація? — Яруга ще не зовсім розумів, яким боком до їхньої справи в’яжеться колишній голова Служби безпеки України і чому про нього треба говорити пошепки.

— Не всі вповні усвідомлюють, що саме Євгенові Кириловичу Марчуку судилося в 1991–1992 роках на ділі реформувати КДБ в СБУ. Можливо, якби не Марчук, країна взагалі втратила б таку державну інституцію, як органи держбезпеки. Але ті самі роки стали й роками втрачених можливостей. Хоча, на мою думку, періодом утрачених можливостей можна вважати 1993–1995 роки, а 1991–1992 — періодом шарахань, безладу й перших кроків навпомацки. Що робили органи безпеки в ті роки — ти прекрасно пам’ятаєш. Точніше — ми були свідками того, чого не робили органи безпеки. І навіть знаємо, чому не робили. Але Євген Кирилович діяв так, як діяв. Нам би згодилися його досвід і вміння правильно оцінювати ситуацію. Більше того, сам ЄК говорив згодом публічно про те, чим ми з тобою сьогодні практично й займаємося.

Зорій весь час дуже уважно стежив не лише за подальшою політичною кар’єрою колишнього голови СБУ, а й за його позицією щодо того чи іншого актуального питання, що турбувало суспільство. Генерал, уже не маючи прямого стосунку до проблем органів державної безпеки, завжди був у курсі справ спецслужби й навіть не раз публічно давав оцінку процесам, які помилково громадськість сприймала, як спроби реформування органів. У 1998 році Марчук висловлювався так: «Досвід системи КДБ, яка знала, як боротися з явищами негативного характеру, може згодитися в боротьбі зі злочинністю і дезінтеграцією держави, у наведенні порядку в органах влади, їх очищенні. Не треба ніяких загальних надзвичайних станів. Подолання кризи не повинно зачіпати прав громадян. У надзвичайному стані повинні перебувати правоохоронні органи і виконавча влада, тільки не громадяни країни. Як це зробити — я знаю…»

Про казармовий стан для правоохоронців, коли ніхто не може поодинці ні вийти з приміщення, ні зателефонувати кудись без свідків тощо — така думка була в Богдана Даниловича ще тоді, на початку 1990-х. Він згадував завжди популярний серіал «Спрут» із красунчиком Катані. Здавалося — мафія непереможна. А потім держава «підтягнулася», сконцентрувала сили — і… бандитам капут. Звичайно ж, кіно не завжди близьке до реальності, але…

Не виняток, що й у Марчука ще залишилася ідея-фікс, пунктик, як і в більшості співробітників органів державної безпеки, — навести порядок. Зорій і сам дотримувався думки, що саме з цього слід починати. З цього починав Андропов, за якого виловлювали в робочий час людей