Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Та ні, то щось ворушилося в котроїсь із дочок шекспірівського короля Ліра, — веселився далі Шершун. — Хтось би оце почув наші мистецтвознавчі дослідження й оцінки! Театрали, їдять його мухи!

— Тут не почують. Недарма ж ми заперлися на край світу, — Зорій налив горілки у дві невеличкі пластикові чарочки. — А коли ви відчули, що нас прослуховують? — без усмішки запитав Зорій.

— А це пояснити дуже просто. Нам пощастило. Я ж був упевнений, що ми відірвалися від «наружки». Але коли офіціант поставив на стіл підсвічник — я мало не зойкнув. Міг себе видати. Цей самий підсвічник мені довелося підсовувати в «Столичному», коли там забив стрілку зі своїми подільниками-високопосадовцями бандит Соловохін. Втрачають наші філери професіоналізм. Та й хіба лише вони… А втім, у них не було часу особливо й готуватися: ми ж із тобою так імпровізовано домовилися про зустріч: «морда-морда — я цеглина, йду на зближення!» А попередити тебе про те, що нас засікли й прослуховують, було нескладно. Я ж різко змінив тему, фактично й не розпочавши розмову, заради якої й викликав тебе на зустріч: почав нести про шалені здобутки в оперативній діяльності… Не міг я без причини так говорити. Ну, а ти ж у нас

мужик метикуватий, — Шершун цокнувся з полковником, випив, укинув до рота шматочок сала, відкусив хліба. — А тепер давай розмовляти серйозно…

Серед оперативних зведень, складених за результатами проведення зовнішнього спостереження та інших оперативно-технічних заходів, здійснених протягом останньої доби щодо об’єктів зацікавленості української спецслужби й щойно занесених начальником ОТУ Тимченком, голова Служби Берун швидко знайшов ті, які його конче цікавили. Герасим Васильович не був винятком з-поміж інших співробітників держбезпеки, які під час проведення оперативних заходів основні надії покладали на результати прослуховування, підглядання та зовнішнього спостереження, яке опери просто називали росіянізмом — «наружка».

Саме із читання звіту цієї оперативної служби й почав голова СБУ. Берун знав, що в цих паперах він знайде інформацію не лише про те, де й що робили ті люди, за якими Герасим Васильович наказав спостерігати, а й про що вони між собою говорили.

Голова навіть не зупинився на формальних подробицях звіту, обов’язкових для таких документів: чи ж йому не знати цього «об’єкта». Швидко пробіг очима текст.

…Вийшов з будинку на вулиці Володимирській, 33… пройшов вулицею… спустився по вулиці Софіївській… дійшов до Майдану Незалежності… повернув уліво на Малу Житомирську… перейшов дворами на вулицю Михайлівську… вийшов на Малу Житомирську… знову повернув управо на Володимирську… дійшов до Десятинної, повернув уліво до Андріївського узвозу… Пройшов униз справа тротуаром, час від часу зупиняючись та розглядаючи картини й інші предмети, які пропонували продавці… знову піднявся нагору на початок узвозу… через якусь шпарину в паркані зник за Андріївською церквою. У зв’язку з можливістю розшифровки оперативного заходу спостереження безпосередньо не здійснювалося. У цей час інші бригади перекрили виходи з парку… За десять хвилин об’єкт знову вийшов на Андріївський узвіз і пішов тим же шляхом униз вулицею… Зайшов у кав’ярню «У класика», куди шість хвилин тому зайшов інший об’єкт «Кокарда» (зведення зовнішнього спостереження за цим об’єктом доповідаються окремо)…

Берун знайшов звіт «наружки» про те, як добирався до кав’ярні «Кокарда», проглянув його ще швидше. Ці деталі, клички, назви вулиць, повороти-розвороти починали голову дратувати.

— Так, нарешті дійшли, — вголос промовив Берун, хоча в кабінеті не було нікого. Він перевернув ще кілька аркушів. — Ага, ось, слава Богу.

Для контролю за розмовою об’єктів через довірену особу «М» організовано оперативне прослуховування з використанням камуфльованого виробу «Канделябр».

«Комар»:…які на той час були. Але ж ми ще досі з ними возимося. Інша справа, коли вся наша Служба чітко уявляє, що з цим усім робити.

«Кокарда»: Чи не з цього приводу вас викликав сьогодні голова?

К-р: Ні. Саме про це я й хочу з тобою поговорити. Після розмови з Герасимом Васильовичем я довгенько ходив вулицями, думав, прикидав і так, і сяк. Але нічого путнього в мою сиву голову не приходило. Я не знав, говорити з тобою чи так усе залишити.

Ну, викличу я тебе в кабінет, дам прочухана, накажу більше так не робити. А ти мене, як будь-яка нормальна людина, запитаєш:

«А в чому, власне кажучи, справа? Які до мене претензії і що я маю робити, а чого не робити?» І матимеш рацію. Потім мені спала думка поговорити з тобою де-небудь не в кабінеті, щоб обстановка, сказати б, не гнітила. Та й навіщо відкладати цю розмову на потім: самому мучитися, та й виконувати вказівку голови все одно треба. Ось я й вирішив тобі відразу зателефонувати й запросити сюди.

К-да: Так це ви виконуєте вказівку Беруна? Я думав, що ми нарешті хоч трішки відпочинемо від кошмарного оперативного дурдому. Ви запитаєте в мене, як я живу поза роботою, розкажете про свою сім’ю, про сина. До речі, як він там? Чим займається?

К-р: Вибач, але потім про все розпитаю й колись усе розповім. Зараз поговоримо про речі більш серйозні. Коли сьогодні мене викликав Герасим Васильович, то стурбованим голосом повідомив, що він дуже переживає за тебе.

К-да: За мене? А що я такого накоїв, що він за мене переживає?

К-р: Це тобі