Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

до Марчука. Але виникла ситуація, коли Анатолію треба було вибирати: або й далі вважатися людиною Марчука, який майже втратив свій вплив на державні справи, або дистанціюватися від нього і спробувати наблизитись до іншого табору, до інших людей, до іншого шефа. Здебільшого це вдавалося небагатьом, бо «чужих» в інших командах не приймали, ставилися до них з побоюванням і підозрою.

Та Анатолієві пощастило. Щоправда, його довго «крутили», тобто перевіряли, випробовували, але все-таки взяли.

І посадою, і невдовзі присвоєним званням генерала він був задоволений. За винятком, можливо, найголовнішого: ті, які взяли його до себе, спробували залучити до не дуже чистих справ, якщо не сказати — брудних.

А найбрудніші справи, як відомо, це наркотики та зброя. Анатолій упритул наблизився до тієї й іншої «теми», як часто почали називати які-небудь оборудки, пов’язані з зароблянням грошей. А точніше, його майже вплутали у схему зброя — наркотики — гроші. Майже, бо Анатолій вчасно сплигнув спочатку з тієї частини, що стосувалася наркотиків, а потім і з тієї, що пов’язана зі зброєю.

Схема досить банальна, і якби вона і люди, що її забезпечували, не були у владі, ця схема довго не проіснувала б. А так вона працювала чітко й приносила її організаторам шалені прибутки. Анатолій мав бути в цій схемі малесеньким, дрібненьким гвинтиком. Відповідні йому перепадали б від цього й дивіденди.

Але вибору в нього майже не було: або він підписується під участю в цих схемах, або на його місці, на його посаді функціонуватиме інша людина, більш поступлива і зговірлива.

Звичайно ж, усе-таки вибір, мабуть, був. Послати все це під три чорти, звільнитися зі служби, влаштуватися десь у якійсь фірмі маленьким клерком і спокійно догодовувати дітей і онуків до пенсії.

Треба було знати Анатолія. Він, як і всі, кого добирав собі Марчук, мав непомірні амбіції, об’єктивно був недурний, і, звичайно, не міг собі дозволити відійти в тінь так рано, маючи величезний службовий досвід, зв’язки та отриманий у часи спілкування з «великим Марчуком» апломб. Набуті також лоск, уміння позувати, подавати себе й свої можливості у якнайвигіднішому світлі давали шанси й можливості Анатолію ще потриматися в «обоймі», як полюбляли говорити управлінці, і спробувати далі реалізуватися ще й у такому небезпечному ділі, як торгівля зброєю.

Те, що держава одним з основних джерел доходів вважала (і мала) продаж зброї різним «бумбу-юмбу» та в країни Близького Сходу, було звичайним явищем. За контракти, тендери, угоди чиновники боролися, не жаліючи живота. І гроші від цього іноді потрапляли до державної скарбниці. Ну звичайно, більшість їх розкрадалася.

А ось інші схеми, які передбачали заробіток, і неабиякий, на контрабанді, працювали винятково на кишеню сильних світу цього. До цього бізнесу підпускали тільки осіб,

«особливо наближених до імператорського двору». Основні відрахування теж ішли нагору. Бо на той час жодна схема в державі не працювала без благословення звідти. Від будь-якої оборудки чималі відсотки надходили на рахунки підставних пішаків, які були найнадійнішими довіреними людьми перших осіб.

Про це знали всі. Тому запорукою успішного бізнесу, будь-якої справи було наближення до ядра державної влади в Україні, яким вважалася Адміністрація Президента. Не уряд, не Верховна Рада, а саме АП вирішувала, кого карати, кого милувати. Цілком логічно не перейматися питанням: а за які такі заслуги призначалися керівники цього адміністративного пугала? Богдан пильно спостерігав за поведінкою тих, кому Президент довіряв цей хлібний пост. Адже кожен із керівників канцелярії, яких регулярно змінював глава держави, відрізнявся від своїх попередників настільки, що вивести загальну фізіолого-політичну формулу правої руки Президента — марнування часу.

Але Зорій був упевнений в одному: той, хто нині очолює Адміністрацію Президента, увібрав найпотворніші риси сучасного чиновництва, основними з яких, безумовно, є мстивість, прагнення неконтрольованої влади і готовність заради цього відкинути за високу гору будь-які моральні й совісні обмеження.

Але про Талимеризібу — згодом.

2

Так-от, у самому низу однієї з таких схем мав перебувати Анатолій Чорний. Поговорити з ним цікаво, хоча з роками зробити це вдавалося не кожному й дедалі важче і важче. Розповідати про свої походеньки Анатолій не любив, і, щоб його розкрутити, мусиш залучити всі хитрощі й наполегливість.

Зорій не поступався в цьому Анатолієві. Хоча Богданова хитрість була настільки прихована, що більшість людей вважала його простачком, безсрібником, і тому іноді легко лізла у вдало розставлені ним тенета, в які потрапляли такі «зубри», що вважалися неперевершеними інтриганами, апаратниками, розумниками й хитрунами. Своєю «простотою» Богдан спонукав до відвертості таких перестрахувальників, які потім, аналізуючи

розмову з полковником, самі дивувалися, як так трапилося, що вони розляпали Богдану навіть те, про що він і не запитував.

Так сталося й цього разу. Богдан зустрів Анатолія «випадково». Той прогулювався з якимось колегою біля Святої Софії — у місці, де полюбляли променад після нехитрого обіду у відомчій їдальні служиві люди з Володимирської, 33.

Богдан ішов протилежним курсом, радо привіталися.

І її знайомець попрощався й пішов собі геть, а Богдан приєднався до Анатолія. Повільним кроком вони прямували далі, вийшли на майдан до дзвіниці святої Софії і зупинилися за кілька метрів від місця, де похований Патріарх Володимир.

Лежить собі, — кивнув у бік могили Чорний, — як сирота. Як же тут незатишно!

— Йому, мабуть, однаково, — у тон Анатолієві промовив Зорій. — А тоді, в 1995-му, коли його ховали, тут було затишно? Я свідок тих подій: такого звірства ні до того, ні після не пригадую.

— Так, «беркутівці» тоді як з цепу зірвалися, били всіх, хто потрапляв під руку: і малих, і старих, я вже не кажу про хлопців з УНСО. Тих калічили конкретно.