Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно
К-да: Володимире Дмитровичу, я навіть не уявляю, про що я маю розказувати й у чому каятися. Можливо, сердиться за те, що досі деякі справи не закрито, побиття депутатів, наприклад. Може, на нього тиснуть згори, а він як досвідчений керівник не може слухати докори тих жлобів, вважає це для себе образою. Так що мені тепер — повіситися, чи що? І так стараємося, робимо все можливе й неможливе.
К-р: Ні, мені здається, що хтось на тебе накапав. І стосується це, мабуть, не лише роботи.
К-да: Як це — не роботи? А що ще в нашому житті є, окрім роботи?
К-р: Та й я так думаю. Причому є ж конкретні результати. Ось дивися: останнім часом тільки моїми підрозділами викрито кілька махінацій у кредитно-фінансовій системі, у сфері зовнішньоекономічної діяльності. А скільки накопали при роздержавленні й приватизації об’єктів народного господарства? А контрабандисти? А наркоділки? А зброя? Та тільки кримінальних справ за нашими матеріалами порушено останнім часом майже дві тисячі, понад тисячу осіб заарештовано, понад півтисячі вже засуджено. А скільки коштів, вилучених у злочинців, переказано до державного бюджету! Мільйони доларів!
К-да: Так і я про те. Мої хлопці теж стараються, щоб голові було що доповідати нагору…
Не до кінця прочитавши документ, Берун натиснув на клавішу пульта.
— Валю, Юрій Ігорович у приймальні?
— Так, чекає.
— Хай зайде.
Тільки-но Тимченко переступив поріг кабінету голови й ще не встиг зачинити за собою двері, як Берун кинув на приставний столик аркуші паперів, які щойно прочитав, і незвично спокійно й ледве чутно промовив:
— Засунь їх собі в дупу. А після того підніми з архіву документи проведення оперативно-технічних заходів, які твої отушники здійснювали під час операцій, ініціатором або керівником яких був Шершун. Я впевнений, що ти там знайдеш для себе багато чого цікавого. Особливу увагу зверни на техніку, закамуфльовану під різні побутові речі.
— Товаришу голово, — Тимченко нервувався, — часу на підготовку операції не було зовсім. Ми діяли навмання, звичайно, ризикуючи розшифруватися, але все ж основне завдання ми виконали — розмову Шершуна й Зорія записали розбірливо й навіть без будь-яких перешкод.
— Ти що, Юрко, дурний? — так само спокійно сказав Берун. — Та вони розкололи ваш «канделябр» ще тоді, як офіціант ніс його по залу. А все, що вони там, — голова кивнув у бік розсипаних на столі паперів, — наговорили — чистої води «розвод». А ти не здогадуєшся, над ким вони знущалися? Думаєш, над тобою? Нахрін ти їм потрібен! Ці підарюги знущалися наді мною.
Берун підвівся, підійшов до акваріума, сипнув у кільце, що плавало на поверхні води, з паперового пакетика якогось порошку й замислено, наче в кімнаті нікого не було, промовив: «Значить, кажете, познущалися?» Потім, наче отямившись, не повертаючи голови до начальника ОТУ, запитав:
— Де вони зараз?
— Невідомо, Герасиме Васильовичу. Після Андріївського узвозу, повільно прогулюючись, вони дійшли до міського управління міліції, перейшли дорогу і… зникли. Досі у Службі на своїх робочих місцях не з’являлися.
— Можна подумати, що ти знаєш усі їхні «робочі місця», їхнє робоче місце — це вся Україна. Вони можуть бути в будь-який час будь-де. І, уяви собі, без найменших проблем підтвердять, що займалися конче необхідною роботою. Та-а-а-ак, — протягнув Берун, — багато чого я віддав би, щоб дізнатися, про що вони говорили в той час, як наружка жувала соплі. А твої хлопці розшифровували пустушку з канделябра. Ти, Юрію Ігоровичу, тут не винен. На місці твоїх бійців могли бути інші, а результат був би той самий. Це тобі не якісь там хабарники-казнокради чи навіть наркоділки. Ці хлопці кращі. І вони, їтіть твою наліво, — майже прошепотів Берун, — грають у свою гру.
Потім, зненацька жбурнувши пакетик, з якого годував рибок, просто у воду акваріуму, заверещав:
— Що це за гра, я тебе питаю?!
І знову спокійно, тихо-мирно:
— Те, що ворота, в які вони намагаються забити гол, не мої — сумнівів у мене немає. Але їхні м’ячі ловити мені. Тобто ще й їхні. А ті, що сиплються на мене від інших буцальників, хто буде відбивати?
7— Якщо серйозно, Володимире Дмитровичу, то я й сам нарешті хочу хоч щось зрозуміти з усього того, що сьогодні відбулося. Почалося все з вашого дзвінка, потім зустріч у кафе, фактично раптова втеча й відрив від наружки, конспіративне перевдягання в рибальське дрантя та виїзд за місто на якомусь позашляховику, який чомусь виявився в потрібному місці й у потрібний час. І ось зараз — уже скоро смеркнеться — ми сидимо на річці, навколо сніг і лід, а мене гріє випита горілка й пече тривога невідомості, — Зорій сказав це якось непевне, наче й не чекав почути від генерала Шершуна зрозумілих роз’яснень.
— Ти знаєш, Богдане, у мене на язиці майже ті самі слова. Ну, пояснити позашляховик і перевдягання я можу: завжди про всяк випадок треба мати запасний варіант відходу. Випадки в нашому житті можуть бути різні. Одним варіантом ми сьогодні вже скористалися. Є й інші. Але й у тебе повинні бути у загашнику подібні шляхи раптового зникнення. Та я впевнений, ти про них подбав. А ось щодо розмови з Беруном, тут я хочу послухати тебе.
