Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Це все промайнуло в голові Шершуна миттєво. І ось він уже знову вийшов до Андріївського узвозу. Повільним кроком, роздивляючись розміщені тут-таки майже в снігу під ногами експонати, почимчикував до своєї улюбленої кав’ярні, що за кілька метрів від так званого Замку Річарда.

Для того, аби зрозуміти, що дзвінок Шершуна непростий, великого розуму не треба. Хоч би якими дружніми були стосунки Зорія і генерала, він ніколи такими натяками й шифрами з полковником не говорив.

Правда, що тут було незрозумілого? Володимир Дмитрович терміново хоче бачити полковника Зорія на Андріївському узвозі в кафе «У класика», що біля будинку-музею Михайла

І Булгакова. Шершуну добре відомо, що полковник Зорій — знані ці, біографії цього славетного письменника аж до найпотаємніших подробиць його життя і творчості. Якось Шершун і Зорій навіть мали невеличку дискусію щодо творів Булгакова.

' І и написав би Михайло Опанасович «Майстра і Маргариту» ибо «Білу гвардію», якби не був у той час під кейфом. Тобто фраза «можеш відвідати свого улюбленого наркомана» — це про Булгакова. Можливо, ті, які зараз прослуховують телефон Зорія, і не знають, що Булгаков був морфіністом. «Асфальт не

прокладений», бо саме на Андріївському узвозі — бруківка, тут і їжаку зрозуміло. Про екзотику середньовічних замків Шершун, звичайно, загнув. На узвозі — єдиний будинок, нещодавно реставрований, схожий на середньовічний замок, у народі прозваний «Замком Річарда — Левине серце», поряд з яким, між іншим, і будинок Булгакова. Ну, а щодо того, аби «Зорій був без супроводу», то, певно, хтось із них уже влип: або Шершун, або Зорій, і за ними стежать. Чи, може, генерал перестраховується? Ці догадки зараз ні до чого. Треба йти, бо, схоже, трапилося щось незвичайне.

За півгодини полковник Зорій зайшов до невеличкої затишної кав’ярні. Був полудень, у приміщенні відвідувачів катма. Шершуна він теж не бачив. Але Зорій знав, що той десь поряд і перевіряє, чи не привів полковник за собою хвоста.

І справді, за кілька хвилин до зали зайшов Шершун і попрямував у куток до столика, який уже встиг зайняти Зорій.

— Здоров був, Богдане! — усміхнувся генерал.

— Добрий день, Володимире Дмитровичу! — потиснув руку генералові Зорій. — Каву? Чи чогось міцнішого?

— Давай по граминці, — серйозно сказав Шершун і, немовби подумки, додав, — бо такі справи, що без стопки не розберемося.

— Авжеж, якщо серед білого дня в мирний час оголошується бойова тривога, то мають бути армійських сто грамів…

— Він ще й жартує, — різко перебив Зорія генерал. — Я б на твоєму місці замовив на закусь лимон, щоб хоч якось пояснити оточенню, якщо хтось на нас подивиться, твій кислий вираз обличчя, який, я чомусь передчуваю, зараз у тебе з’явиться. Замовляй усе зразу: і коньяк, і каву, ну, і, звичайно, лимон, а я піду сполосну руки.

Вони сиділи за столиком у затишному кафе на Андріївському узвозі й розмовляли. Відвідувачі заходили, пили каву, соки, дехто замовляв щось міцніше, та й ішли собі. Ніхто не звертав уваги на двох мужчин, одягнених у строгі темні костюми, світлі сорочки з охайними, хоча й недорогими, краватками. Лише офіціант приніс запалену свічку з красивим оригінальним підсвічником та час від часу ще підходив до них запитати, чи не бажають гості чогось іще, і, отримавши вкотре заперечну відповідь, із незадоволеним виглядом відходив собі.

Просидівши понад годину, Богдан Данилович Зорій і Володимир Дмитрович Шершун поодинці з інтервалом у п’ять хвилин покинули кафе на Андріївському узвозі столиці, не залишивши в той час по собі історичного сліду. А може… Хто його знає, коли ті чи інші миттєвості стають історичними. Про це дано дізнатися лише нащадкам. І то здебільшого через багато-багато років. Трапляється, що ніхто й не дізнається ніколи.

Після того, як ці інтелігенти покинули кав’ярню, офіціант підійшов до столу, на якому ще догорала свічка, поспіхом загасив її двома наслиненими пальцями, узяв дуже акуратно підсвічник і вислизнув із зали. Пройшовши вузьким коротким коридором до кухні, не звертаючи уваги на метушню кухарів і посудомийок, через технічний вхід потрапив у двір. Перетнувши його, офіціант зайшов до напіврозваленого сарайчика, в якому, мабуть, зберігався якийсь інвентар для прибирання, а може, накопичувався різний непотріб, і шмигнув усередину. За деякий час офіціант покинув будку з порожніми руками, а хвилин за десять звідти вийшли двоє мужчин у чорних спецівках; один ніс у руці невеличку валізку, схожу на ту, в яких носять слюсарний інструмент.

Генерал Шершун і полковник Зорій сиділи на льоду посередині широкої дніпровської заводі. Між двома лунками, в яких уже взялася кригою волосінь з малесенькими поплавцями, стояв невеличкий розкладний столик. На ньому все необхідне рибальське начиння: порізана ковбаска, сальце, квашений огірочок, цибулинка і, звичайно ж, пляшечка горілочки. Навкруги, на відстані кількасот метрів — жодного рибалки. Це й не дивно, бо справжні зимові «маніяки», як називала любителів підльодного лову дружина Шершуна, добре знали, що в цьому затоні риби споконвіку не водилося, окрім хіба що дрібних йоржів, які лише збивали мотиля, не даючи іншій рибі, яка могла випадково з’явитися в тих водах, спробувати наживку.

— Ну, ми з тобою й «дурку ламали», — Шершун сміявся, як мала дитина, що вперше побачила живого клоуна, в якого відпав накладний ніс. — Єдине тривожить: чи не занадто професійно ми грали свої ролі. Ти — пришелепкуватого фонвізинського Митрофанушку, а я — бальзаківського батька Горіо, покинутого й приниженого власними доньками.

— Припустімо, я не зовсім погоджуюся з вашими, пане генерале, висновками, — удав ображеного Зорій. — По-перше, я так старався, а ви мене відразу Митрофанушкою… А по-друге, наскільки я пам’ятаю, у батька Горіо не обидві