Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно
Зорій також знав, що останні слова Марчука «як це зробити — я знаю» — не лише з розряду передвиборних тез. Богдан Данилович мав можливість порівняти дії свого колишнього керівника з висловлюваннями Євгена Кириловича у його книжці «П’ять років української трагедії».
Як Марчук збирався «це зробити», він приблизно продемонстрував, коли став Прем’єр-міністром. Засідання уряду починалися з того, що Євген Кирилович обводив суворим поглядом присутніх і починав «нарізати» всім роботу. Обговорення, наскільки було відомо Богданові Даниловичу зі звітів телепрограм, не спостерігалося. Та й що тоді було обговорювати, коли країна балансувала на межі «бути чи не бути»! Такий крутий стиль був у Марчука завжди. Сам трудоголік у кубі, він примушував працювати тих, хто поруч із ним, хоча б у квадраті. Свій досвід працівника спецслужби Євген Кирилович спробував застосувати й на посаді Прем’єра. І… впав у немилість. А не треба бути розумнішим, ніж твій безпосередній начальник. Тодішній Президент розумників не жалував. Його оточували тупорилі виконавці, а найголовнішою чеснотою чиновника тоді вважалося славнозвісне російське «чего изволите?!».
Усе ж і до прем’єрства, і опісля Марчука вважали найкращим фахівцем у царині держбезпеки, кращим, ніж в економіці чи в політиці. Бо ж можливості проявитися як політичному діячеві в Євгена Кириловича виникали, деякі він створював сам, але до кінця реалізувати їх з багатьох об’єктивних (а можливо, і суб’єктивних) причин він не зміг.
«Я багато років працював у системі держбезпеки, де практично все особисте життя «просвічувалося». Ця практика сповідується у багатьох солідних спецслужбах, наприклад ЦРУ, — пише Марчук. — Там співробітник дає добровільну згоду на те, що без його відома будуть періодично перевіряти його фінансове становище і навіть дещо з особистого життя. Приблизно те ж відбувається і в спецслужбах інших країн. їх працівники добровільно йдуть на деякі самообмеження своїх прав і свобод…»
«Ще багато років тому я заявив, що ніхто й ніколи не почує від мене імен людей, які коли-небудь співробітничали з КДБ чи СБУ. Крім того, що я сам ніколи цього не зроблю, буду всіляко перешкоджати тому, щоб це зробили інші. Це професійна етика й людська позиція».
Справді, на тлі розкриттів у країнах Балтії, ФРН, Чехословаччині та інших Україна чітко заявила про неприпустимість розкриття агентури й проведення люстрації. Полковник Зорій сам знав, як боялися агенти, щоб ніхто не дізнався про їхню співпрацю з органами держбезпеки. А це були ну ду-у-у-же солідні люди. Богдан Данилович запевняв своїх конфідентів, що всі документи знищено. Здебільшого це так і було, за деякими незначними винятками. Уже потім досвідчені оперативні працівники шкодували за деякими документами. Але переважно тоді вчинили правильно. Позиція Марчука в той час відіграла справді важливу роль.
«Я не тільки не соромлюсь своєї роботи в КДБ України, а вважаю, що в цьому розумінні мені просто пощастило.
Такої чіткості й дисципліни не було в жодній державній структурі. Такої глибини знань багатьох процесів, що відбувалися в суспільстві на період перебудови, не давала жодна з інших служб. До того ж, на сьогодні я, думаю, краще за будь-кого з політиків знаю небезпеку зародження диктаторського режиму. Деякі ознаки, що проявляються зараз, я зустрічав у матеріалах періоду репресій. У свій час я вивчив їх десятки тисяч…»
Марчук міг дозволити собі таке говорити в 1998 році. Хоча Богдан Данилович був свідком поведінки його й у 1992–1993 роках. Якось Зорій був присутній під час телефонної розмови голови СБУ з Президентом. У таких випадках підлеглі зазвичай виходили з кабінету з власної ініціативи. Богдан Данилович підвівся, коли пролунав специфічний зумер. Усі керівники, які часто бували в кабінеті голови, знали цей дзвінок. Але Марчук жестом наказав залишитися.
Говорив він з главою держави вільно, як з рівним, увічливо, розкручуючись сюди-туди в кріслі, показуючи всім виглядом, що така розмова для нього — буденна справа. Та й не шифрувався він від полковника, відверто називаючи речі своїми іменами. Пізніше в такій самій ситуації довелося Богданові Даниловичу бути при голові Беруну. Той теж наказав залишитися в кабінеті. Але говорив із Президентом натяками, без прізвищ, так, що полковник нічого не зрозумів, крім кількох замаскованих матюків на кшталт «на хріна», «дамо звіздюлєй», але з натуральним вставним словом «блядь». Ну, а як
же інакше! Жоден державний діяч України без них не обходився. Мається на увазі — без цих слів…
У Богдана Даниловича не раз виникало запитання: а чи міг сам Марчук стати в той час диктатором? Його характер і стиль керівництва за всіма ознаками декому давали привід вважати, що міг. І, мабуть, якби склалося по-іншому, Україна могла б мати справжнього диктатора. Чи на шкоду було б це Україні? Цього Зорій не знав. Піночет був диктатором — Чилі йому вдячна за розквіт. А чи вдячні йому родичі закатованих у концтаборах? Диктатор є диктатор, хоч би якими благими намірами він керувався. Усе ж Зорій чомусь був певен, що Євген Кирилович не опустився б до банальних репресій. Марчук добре знає історію. І демократичні цінності йому не чужі. Але, можливо, справді, Україні потрібен диктатор-демократ? Та чи ж бувають такі?
Яруга терпляче чекав, коли мине пауза й полковник знову заговорить. А Зорій уже вголос вів далі свої роздуми про Марчука, наче Віктор міг чути його внутрішній монолог.
— Починаючи з 1991 року, коли на ділі почала самостійно функціонувати спецслужба України, усі без винятку документи, що виходили з її кабінетів, хай би кому вони призначалися, хай би хто їх складав чи підписував, починалися словами: «Суспільно-політична й економічна ситуація в країні складна
