Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Я в той день, 18 липня, призначив зустріч своєму агентові біля фунікулера. Там зручно: красиво, гуляє багато людей, здебільшого іногородні, бо місцеві туди не ходять, мабуть, нічого особливого вже в тих красотах не бачать — звикли. Іду до Софійського майдану, а там — натовп. І люди підходять і підходять. Бачу — з Володимирської суне ще більше людей. Прислуховуюсь — усі говорять про Патріарха Володимира, мовляв, влада не дозволила його поховати на території Софії, але він гідний цього, тому народ намагатиметься поховати його саме на території історичного заповідника. Що було потім — ти знаєш. А от питання про відповідальність за те криваве місиво не вирішене й досі. Влада тоді втекла з міста. Говорили, що й шеф твій, Марчук, тоді… — Зорій зам’явся, — ну, виявився не на висоті… Розгін похоронної процесії — то була перша серйозна акція, яка владу злякала.

— Та біс його розбереться в тих хитросплетіннях, які влаштовують політики й високі чиновники. Іван киває на Петра — я не я, і хата не моя.

Постоявши ще з хвилину, зайшли під арку. Зненацька над їхніми головами гучно вдарив дзвін, аж притиснувши обох звуковою хвилею.

— З якого б це дива? — Анатолій Чорний прожогом вискочив з-під арки на територію Софії Київської. — Скільки тут ходив — жодного разу не теленькало.

— Це на честь нашої зустрічі, — весело промовив Зорій, теж слідом за приятелем швидко заскочивши на подвір’я.

— Так у нього ж заборонено бити. Він же — реліквія, — з іронією сказав Анатолій. — Кажуть, що сам Мазепа приклав руку до його появи на світ.

— Точно, було таке. Він так і зветься — «Мазепа». Добре, хоч назву цю досі не додумалися змінити. А то б, як самому гетьманові Іванові Мазепі, оголосили б наші старші брати анафему за так звану «зраду расєйському царю» або, чого доброго, розпиляли б і здали на брухт. Тепер не здадуть, хоча зараз це й модно.

Вони попрямували знайомим і звичним для обох маршрутом навколо собору.

— Давненько не бачилися. Усе справи? — змінив тему розмови Зорій. — Десь знову по закордонах? Чи вже, мабуть, не пускають? Може, втратив довіру? Викреслили з потрібних списків?

Саме цього й не хотів ніяк визнавати Анатолій, і нагадування про недавні переживання щодо невизначеності вмить привели його до такого стану, в якому він уже ладен був одразу ж заперечити Богданові.

— Ні, Богдане! Усе слава Богу! Справді, тільки-но повернувся з-за кордону. Я з нього й не вилажу.

— Що ж ти там робиш? Невже проводиш контррозвідувальні операції?

— Знаєш, доручають такі речі, що й не доберу, радіти, що довіряють, чи писати заповіт…

— Та ти що! Ото так серйозно? А я думав, у нашій державі вже немає нічого серйозного. Що ж там таке трапилося, що не могли без тебе обійтися, тобто залучили важку артилерію? Там же за кордоном наших нероб вистачає.

— Доручили домовитися про чергову партію зброї. Це ж не так просто. Не офіційними каналами все йде, а лівими. І хоч я, побачивши, що насправді діється і в яку аферу мене втягують, навідріз відмовився, вантаж усе одно викинули в потрібному місці. Уже й підтвердження є.

Яке?

— А на рахунку вже з’явилися гроші.

— ?

— Це, Богдане, такі схеми, мать би його… Сам не все розумію. Та мені й не треба. Наші представники домовляються, де повинні викинути ящики. Просто з повітря. Потім хлопці-повстанці зі свого боку (прямих же грошей немає) переправили наркотики в одне місце, далі транзитом ще через одну країну, а там — хай Захід труїться. Аж потім грошики — до пас. І то такими ж об’їзними шляхами. Можна сказати — гарну справу робимо, знищуємо генофонд противника, — засміявся Анатолій.

— Ти що, серйозно?

— Жартую… Про наркотики — придумав, — усвідомив промах Анатолій. — Я не знаю всієї схеми. Тому в мене руки чисті. Відносно. Грошики йдуть, кому треба. Я ж мав бути лише технічним виконавцем. Мені здається, що вони все ж мене десь замазали.

— Не боїшся?

— Боюсь…

— Кого?

— Та цих солопів. Страшні люди. Що ближчі до Папи, то страшніші.

— А Бога не боїшся?

— Та біс його зна…

— То кому служиш: Богові, чорту чи Папі?

— Іди ти к бісу!

— О, знову згадав рогатого. Справді, мабуть, тебе дістали…

— Кажу тобі, вже треба готуватися до відпочинку. Щовечора онуки запитують, де дід. А я приходжу, коли вони вже сплять. Скільки вже можна, й так усе життя, як на фронті: давай, давай, давай! Та що це ми тільки про мене. Краще розкажи, як ти.

— Ти знаєш, сам подумую про відпочинок. Але ще є деякі хвости, які треба підчистити. Щоправда, і на волі нас навряд чи хтось чекає. Скільки наших хлопців, що пішли на пенсію,

не можуть влаштувати своє життя без служби! Скільки спилося! А скількох уже немає — царство їм небесне… Ти когось із наших, що звільнилися, зустрічаєш?

— Бачу іноді в місті, іноді телефонують. Так, перемовимося кількома словами: наче й не було десятків років спільного життя.

— А як наші колишні шефи, Євген Кирилович, наприклад? Щось рідко з’являється на людях. То хоч по телевізору мелькав, а зараз дедалі рідше. Хоча зовні — такий самий красунчик.

— Кирилович — молодець. Якби не деякі його тактичні осічки — був би Президентом. Можливо, й Україна була б зараз зовсім іншою, — Анатолій