Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

А взагалі, настане час, коли ця тема набридне всім і її перестануть експлуатувати сучасні політики, а такі, як ми, більше говоритимуть про жінок, а не про бандерівців, — Богдан

Данилович сказав ці слова так, наче підвів риску. Але, певний час помовчавши, Зорій вів далі:

— Не знаю, як точніше назвати — чи абсурдом, чи дивом, але факт, що в тому місці України, де українців найбільше гнобили, знищували та знущалися з них, там найбільше збереглися український дух, українська ідентичність. Я — про тих-таки галичан.

— Так, Галичина чимало вистраждала, — вставив Сашко.

— Це можна простежити на прикладі віри і церкви в тому краї. Хто для партійного керівництва Союзу та й радянської України був найзапеклішим ворогом?

— Українські націоналісти…

— Так, але ті націоналісти ніколи не відбулися б як такі, коли б не було основи, що весь страхітливий історичний шлях розвитку Західної України стояла міцно-міцно, попри шалені спроби ту основу зруйнувати.

— Це ви про релігію?

— Безперечно. Про те, що вже багато століть є незаперечним атрибутом саме цієї ідентичності галичан. Тобто йдеться про Греко-католицьку українську церкву. Як подавалася нам її історія? Уніати, апологети римського Папи, антирадянський ворожий елемент! А придивися — на ділі Україну й український етнос як такий зберегла для нинішнього покоління саме Галичина і в основі своїй — сила, що гуртувалася навколо Греко-католицької церкви.

— Хто тепер про це думає? Кому воно потрібно? — Сашко це сказав так, для годиться, щоб розохотити полковника.

— Ось ти, грамотна, інтелігентна сучасна людина. Ти можеш хоч поверхово пояснити, чому греко-католики (галичани) більші українці, ніж православні Київщини чи Харківщини?

— Колись цим питанням, скажу вам, цікавився, але не настільки, щоб компетентно дискутувати на цю тему, — ухилився від конкретної відповіді Сашко. — Лише відтоді, як почав писати роман, приділяю цьому більше уваги.

— Так-от: стати греко-католиками галичан примусили… вороги, — Богдан Данилович сів на свого коника. — З 1349 року Галичина — весь час під окупацією: Польщі, Литви, Австро-Угорщини, Росії. І всі прагнули зробити з

галицьких українців — поляків, австрійців, росіян… А знаєш, що найголовніше зробили уніати? Зберегли українську мову. Так, саме уніатів внесок тут неоціненний. Якби не Галичина, може, і ми з тобою цвенькали б зараз «па— расєйські».

Так уже й нікому було подбати про українську мову — тільки галичанам, та ще й католикам?

— Греко-католикам. Бо католиками були поляки, які й поневолювали українців. А ще й свої п’ять копійок уставляли гак звані москвофіли — агенти московського царя. У 1914 році, коли Львів здобули австрійці, вони в першу чергу «нейтралізували» москвофілів — боялися, що ті не лише пропагують російські цінності й агітують за царя, а й шпигують на користь Москви.

Але найцікавіше те, що коли російські війська драпали з Галичини, вони залишили безліч зброї і військового спорядження, але не кинули москвофілів, які ще там збереглися після австрійських чисток. Забрали своїх апологетів із собою на московщину, причому з сім’ями та майном.

До речі, є думка істориків, яка базується на конкретних фактах, що агентурні дані на «неблагонадійних» галицьких інтелігентів і греко-католицьке духовенство збирали й доносили окупаційним російським військам саме москвофіли. Знову ж таки українці закладали українців. А підсумок? Тільки в 1915 році, коли вкотре росіяни здобули Львів, вони арештували, познущалися, а потім і відправили ешелонами в Росію 15 тисяч представників галицької інтелігенції, зокрема й понад 400 осіб духовенства.

До цієї обойми тоді потрапив і Андрей Шептицький — греко-католицький український митрополит, з ім’ям якого буде потім пов’язана не одна подія в історії Галичини й загалом України протягом цілого півстоліття — аж до повоєнного часу. Маю на увазі — після Другої світової.

— Слухайте, Богдане Даниловичу, звідки такі глибокі знання? Ви ж не історик. Я не хотів вас перебивати, бо приємно послухати, як натхненно співробітник КДБ говорить про вічне «українське питання»; але я все те, що ви розповідали, знаю. І мушу констатувати — говорили ви більш-менш точно.

— Ну, можливо, десь щось і переплутав. До речі, я не співробітник КДБ. Я працюю в Службі безпеки України.

— Вибачте, але все ж приємно, що є в Службі такі люди. Бо іноді здається, що за українську справу вболіває лише стара наша інтелігенція, ті ж таки письменники. Це вони завжди стояли на сторожі українського слова…

— …і діла, — перебив Сашка Богдан Данилович. — Не всі й не завжди, як ти говориш, стояли на сторожі.

— Кого ви маєте на увазі?

— Та хоч би взяти Олеся Терентійовича Гончара, інших, так би мовити, патріотів.

— Чому ж «так би мовити»? Олесь Гончар — совість української нації. Я йому вірю, як нікому. Ну й що з того, що він прославляв комуністичну партію? Він фронтовик, бачив багато горя, а мусив писати про радянські будні з пафосом і не завжди правдиво — тоді часи такі були. Не вступиш до партії — не доб’єшся нічого. Та й ніхто не друкуватиме. Ось і мусили навіть прогресивні й думаючі письменники славити КПРС.

— А хто його примушував писати ось це, — Богдан підійшов до шафи, перебрав кілька книжок, розгорнув одну.

— «…Це вони, що проходили вишкіл душогубства під орудою гітлерівських головорізів, — почав читати Богдан Данилович, — вчиняли дикі розправи над львівською інтелігенцією, виловлювали на шляхах та полях радянських військовополонених та заганяли їх у концтабори; це вони допомагали вигублювати цвіт нашого народу, пакуючи в ешелони українську молодь, сотнями тисяч вивозячи з України юнаків та дівчат на каторгу до рейху. Засліплені люттю до радянських людей, чужорідні й чужі своєму народові, вони вирізували ночами цілі родини активістів, палили хати, на очах у матерів кидали їхніх дітей у криниці… І