Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Богдан Данилович підшукував квартиру ретельно і своїм вибором був задоволений. Поки Зорій з Файловим добиралися до потрібного будинку, мали змогу не раз перевіритися, чи немає хвоста, а виявивши зовнішнє спостереження — могли відірватися від нього й непомітно прослизнути до під’їзду.

Улаштувавши Файлова у штат ДУСІ, Зорій з ним зустрічався регулярно й доволі часто. Інформація, яку надавав Денис Юрійович, була цінною. Зорій використовував її, не лише аналізуючи події у найвищих ешелонах влади України, а й коли вивчав певних осіб, їхні дії та особливо плани. Сьогодні два полковники зустрічалися з ініціативи Файлова. З обумовленої фрази випливало, що він має інформацію, яку треба терміново розповісти Зорію.

Вони не були друзями й навіть не приятелювали. Та й на службі зустрічалися рідко. Але Зорій вибрав саме Файлова на цю відповідальну роль радше за відчуттям, ніж за інформацією з його службових документів, за якими переважно й добиралися в Службі кадри на ту чи іншу посаду. Щось було в цьому вже літньому чоловікові таке, що єднало його з Богданом Даниловичем. Зорій відчував: дані з послужного списку Файлова і його біографії — лише дещиця з того, що насправді являв собою Денис Юрійович. У цьому ще більше переконався Зорій, коли на одній з попередніх зустрічей на якесь просте запитання особистого характеру Файлов не тільки не відповів, а й швидко перевів розмову на зовсім іншу тему.

— Добрий день, Денисе Юрійовичу! Що трапилося? — подавши руку Файлову, відразу ж узявся до діла Зорій.

— Не дуже приємні новини, — замість привітання почав Файлов, тиснучи руку Зорієві. — Я отримав інформацію від агента, якого завербував спеціально з найближчого кола глави Адміністрації Президента. Виявляється, вже тривалий час люди Талимеризіби не лише спостерігають за генералом Шершуном, а й чинять йому всілякі підлоти. Зокрема, це стосується сім’ї генерала. Не виняток — ті негаразди, які трапилися з його сином Володимиром, теж справа рук людей Талимеризіби.

— Про які неприємності ви кажете? — здивовано запитав Зорій.

— Ви не в курсі? Та воно й зрозуміло: Шершун усіляко намагався приховувати те, що його син — наркоман. Доти, доки сам про це не розповів усьому світові.

— Нічого не розумію, — захвилювався ще більше Зорій.

Файлов коротко розповів колезі, що знав про сина Шершуна. Згадав і про те, як генерал жебрав у вагонах метро. Зорій був шокований. Оце так доприятелювалися: щодня разом, майже весь час одне в одного на очах, а тут таке!.. Зорій згадав незвичайну поведінку Шершуна, яка іноді різко випадала з логіки їхнього звичного спілкування.

— Але найголовніше в цій історії те, що, здається, син генерала подолав цю заразу й тепер у нього все нормально. А от полювання на Шершуна-старшого триває, — Файлов зробив паузу, наче роздумував, говорити чи ні те, що він зараз хотів сказати. Врешті-решт випалив:

— Полювання, Богдане Даниловичу, почалося й на вас.

— Я знаю, — швидко промовив Зорій. — Але зараз не це гони — Нам удалося хоч що-небудь дізнатися про плани Талимеризіби та його людей? І хто вони, ті люди?

— Ви знаєте, хоч як дивно, але все, що мені вдалося з’ясувати, вся інформація крутиться навколо тих, які останнім часом постраждали від рук якихось «месників». Здається, в замахах на ниття відомих вам олігархів звинувачують того ж таки Шершуна. Ну, мабуть, за логікою, і вас, Богдане Даниловичу.

За логікою, чи за наявними даними?

На жаль, лише за логікою. Будь-яких конкретних даних щодо вас у мене немає.

Ну, і те, що ми вже знаємо, теж непогано, — Зорій підвівся зі стільця, вважаючи розмову закінченою. — Працюймо далі. Будьте обережним.

Файлов не підвівся. Він дивився повз Зорія в бік вікна й про щось думав. Нарешті, не встаючи, Файлов сказав:

— Богдане Даниловичу, я прошу вас — сядьте.

Зорій без слів опустився на стілець. Він зрозумів, що зараз буде щось таке, що виходить за межі їхнього звичного спілкування. Так і сталося. Файлов далі не роздумував. Він почав говорити — упевнено і зрозуміло. Але навіть це не приховало в голосі Дениса Юрійовича гіркоти, що наче огортала кожне сказане полковником Файловим слово.

— Я ще раніше хотів дещо вам розповісти про себе, але все думав — не час. Навіть перед нашою зустріччю сьогодні мав сумніви, чи доцільна ця розмова саме зараз. Та коли ми ще говорили про справи, я переконався — іншого часу вже може й не бути.

— Денисе, — Зорій уперше назвав Файлова просто на ім’я, — що за трагізм у голосі? Ми ж сьогодні не обговорювали нічого такого, про що раніше не говорили б…

— Ні, Богдане Даниловичу, — перебив Зорія Файлов, — саме сьогодні… ні, саме зараз я переконався, що до іншого разу можемо й не дожити. Усе, про що ми тут говорили, тільки підтверджує мою думку: ми стикнулися з людьми, які не звикли віддавати іншим те, що вважають своїм. Коротше, я не розповідатиму про свої передчуття й підозри, та й прямих фактів у мене немає. Але все-таки прошу вислухати мене зараз. Звичайно, нічого не трапиться, якщо я не розповім вам того, що хочу розповісти. Це радше потрібно мені.

У постійному страшному неспокої моя душа вже багато років. Жодна стороння людина не знає того, про що я зараз розповім вам. Щоправда, якось мені довелося розповісти одному чоловікові пригоду, яку я хочу і вам повідати. Але то був письменник, і його цікавили більше історичні обставини, а не моє життя. Він десь в архіві знайшов деякі факти, як потім з’ясувалося, саме з біографії моїх батьків. Я не називатиму його прізвища — воно вам нічого не скаже, а ми домовилися, що про наше спілкування — нікому. Водночас я розумію й усвідомлюю, що звалюю на вашу й так перевантажену інформацією голову ще й свої