Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Вони вийшли в коридор, стали біля вікна — суто бутафорського, бо архів СБУ насправді міститься в підвальній частині будинку на вулиці Золотоворітській.

Я бачу, які документи вас цікавлять. Але у вас не буде повної картини, якщо не дізнаєтеся, як насправді загинув командир УПА генерал Шухевич. Ви б, напевне, хотіли це знати, чи не так?

— Звичайно, хотів би. Але мені сказали, що про це невідомо і жодних документів щодо цього в архіві СБУ немає.

— Це неправда. Я їх не лише бачив, а й слухав записані на відео власні свідчення одного з безпосередніх учасників операції із захоронення загиблого Шухевича в 1950 році. Чого кажу «операції», бо захоронення Чупринки відбувалося саме так…

«Холодний березневий дощ падав недовго, але встиг намочити все навкруги. І села, і поля. І ліси. Дрова на полуторку навантажили за кільканадцять хвилин, хоча мокрі двометрові цурки сковзали в солдатських руках, іноді зриваючись і боляче б’ючи по ногах.

Куди везти ті дрова й що з ними робити — не солдатське діло. Прийде час — начальство скаже. Старшим машини сьогодні призначено не якогось там єфрейтора чи сержанта. Поруч із водієм у кабіні вмостився лейтенант держбезпеки Проскуров. Шість солдатів строкової служби військ НКВД розмістилися в кузові на мокрих колодах. Мовчки курили: лейтенант дозволив.

Вечоріло. Після майже двогодинного чекання на узліссі до цієї групи приєдналася ще одна вантажівка. Її кузов, на відміну від полуторки з дровами був, затягнений брезентом.

Старший цієї машини, майор держбезпеки Хрунько, зіскочив з кузова й неголосно промовив:

— Покличте Проскурова.

Солдати затарабанили по кабіні. Виліз лейтенант. Підійшов до майора. Той дістав з планшета якийсь папір, розгорнув. Тикаючи пальцем в аркуш, сказав:

— Поїдемо ось цією дорогою. Ви — попереду. Доберемося до Збруча, заїдемо ось сюди, в лісочок. Я там уже був. Перед лісом перестроїмося. Я покажу дорогу. Діємо, як домовилися. На місці притримуємося чіткого порядку — що спочатку робимо, що потім. Кожен повинен зробити свою частку роботи. До іншого — зась. Проінструктуй ще раз своїх бійців. Мої, що робити, знають добре. На місці — не розмовляти, не курити, бути дуже уважними. Зброю тримати напоготові. Хоч про нашу операцію ніхто зі сторонніх не знає — все може бути. їдьмо.

Рухалися досить повільно, тому до місця добиралися години півтори. Зустрічні люди майже не звертали на них уваги: кого після війни здивуєш військовими машинами із солдатами в кузові. Та ще й із дровами.

До Збруча під’їхали, коли над річкою вже згустилися сутінки. Спочатку розвантажили полуторку. Машина від’їхала, а солдати стали в радіусі десяти метрів навколо купи дров, яку спорудили у формі піраміди зі зрізаним верхом. Під’їхала друга машина. Відкинули брезент. З кузова спочатку вистрибнули чотири солдати, відкинули задній борт. Ще чотири бійці подали їм з кузова щось важке, загорнуте в солдатський плащ-намет, і теж сплигнули на землю.

Ношу підтягнули до піраміди, розгойдали й кинули на самісіньку гору. Солдати військ НКВД знали, що зараз спалюватимуть труп. Чий — ніхто з них не знав. Якби навіть здогадувався, то тут і залишився б. На піраміді.

Почали підпалювати. Дрова мокрі. Горіти не хочуть.

— Давай бензин, — майор Хрунько нервується.

Водій полуторки підніс каністру, вилив майже всю

рідину на дрова. Хлюпнув і на труп. Підпалили. Тепер горіло. Солдати дивилися на спалахи вогню, що відбивалися на вологих гілках дерев. Самого багаття їм не видно. Вони стоять до нього спинами. Вдивляються в глупу ніч.

Бензин вигорів швидко, але дрова ще тліли, наче не хотіли завершувати таким чином останню путь того, хто догорав зараз тут, на купі, що залишилася від піраміди.

Військовики чекали, коли вогнище згасне. Ще де-не-де язики полум’я з’являлися з-під попелу. Але команди заливати водою ніхто не давав.

І ось останній спалах. Усе.

— Згортай у плащ-намет лише дрібний попіл. Обгорілі цурки, що залишилися — вбік.

— Товаришу майоре, — майже пошепки промовив солдат, — а що робити з кістками, які не згоріли?

— Теж на плащ-намет.

Зібравши попіл і розкидавши чорні головешки дров, солдати потягли ношу до води.

Збруч плинув своїми водами, як і тисячі літ до цього. Йому було байдуже, чий прах він понесе зараз у віки вічні».

У повітрі вже запахло весною. Щоправда, вночі знову придавив морозець, а зранку з неба посипалася якась крупа, що поступово перейшла у рясний дощ. Сивий туман, мжичка, вогко…

Сьогодні полковник Зорій прокинувся рано. У кімнаті стало трішки прохолодніше, ніж було звечора. Натопити невеличкі дві кімнати просто. Сухі дрова, що вчора потріскували у звичайній сільській грубці, створюючи той неповторний затишок, що може дати лише спокійний вогонь, швидко зробили свою справу.

Зорій таку грубку зробив на дачі спеціально. Не камін з усілякими сучасними прибамбасами, а витвір із цегли-сирцю з металевою плиткою з конфорками, на якій можна швидко приготувати вечерю чи підсмажити насіння.

О, насіння Богдан Данилович дуже любив. З насінням він міг годинами сидіти біля вогню або за столом, читаючи книжку чи дивлячись телевізор. Він десь вичитав, що лускання насіння заспокоює нерви. Особливо якщо робити це пальцями, а не