Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Що, продалися совітам? — несамовито заволав той, хто стягував Аню з печі, звертаючись до чоловіка і жінки. Він був одягнений у такий самий однострій, як і той, що стояв біля дверей з автоматом, тільки в руці тримав пістолет. — Дали притулок східнячці? — Він підскочив до столу й ударив чоловіка в обличчя навідліг. У того з носа бризнула кров.

— Прибилася пізно вночі, каже — заблукала, — хазяїн узяв зі столу якусь ганчірку, приклав до носа. — Навіть не знаємо, як звати. Не залишати ж на вулиці — людина все-таки.

— Людина, кажеш? — знову кулаком у розбитий ніс. — Знайшов людину. Ці кляті москалі нас знищують, як куріпок, а ти з ними заодно?! — кричав. — Мабуть, і в партію вже вступив? А ти чого мовчиш? — враз ударив у обличчя жінку. Та мовчить, тільки намагається зупинити кров, що закапала з губи просто на стіл. — Наші давно заходили?

— Про кого ви? — чоловік і далі тримався за розбитого носа.

— Ах ти ж, наволоч! — гаркнув допитувач. — Зараз ти мені розкажеш, хто для тебе свої. — Чоловік знову відчув його кулак на своєму обличчі. — Уже справжніх борців за незалежну Україну не визнаєш?

— Я простий селянин. Я вмію працювати. Більше мене нічого не цікавить.

— Тепер цікавитиме. А як ще хоч раз даси притулок совітським посіпакам — начувайся. Якщо ж допомагаєш нашим хлопцям, то так і скажи. Тоді шана тобі й хвала.

Чоловік мовчав, лише непомітно кидав косяки на Аню, наче хотів їй щось сказати, про щось попередити. Аня

ж нічого не розуміла, що відбувається, лише мовчала й боязко переводила очі з одного чоловіка на другого.

— Гаразд, будемо вважати, що ви все зрозуміли. А ти, — звернувся він до жінки, — приготуй нам у дорогу щось попоїсти. Цю шльондру ми заберемо з собою. Трішки пограємося, а тоді — до дуба. Ми хлопці молоді, воюємо за волю народу українського, і нам потрібна розрядка. Тим більше, що москалів треба вчити, щоб не лізли на нашу землю.

— Я — українка, — якось незвично сміло для самої себе голосно сказала Аня.

— Українці воюють із совітами, всі інші — вороги українського народу. Може, ще скажеш, що ти націоналістка?

— Ні, я не націоналістка. Я радянська людина.

— Дівчино, помовч, — хазяїн сплюнув кров’ю собі під ноги.

— Ах ти ж блядь! — зарепетував той, що з пістолем. — Ну, ось ти й договорився. Остапе, виведи його й шльопни у дворі, — повернув голову до дверей.

Чоловік з автоматом підскочив до хазяїна, схопив за комір сорочки.

— Пашол! — крикнув у саме вухо.

Чоловік повільно підвівся й спокійно поплентався до дверей.

Коли вони вийшли, чоловік з пістолетом підійшов до столу й сів біля жінки.

— Якщо не хочеш за ним — розказуй, хто й коли привів цю дівку до вас. Тільки правду кажи, а то миттю випроводжу за твоїм чоловіком.

— Говорено ж — пізно вночі прибилася, сказала, що заблукала.

Аня стояла й не могла зрозуміти, чому ні ось ця жінка, ні її чоловік не скажуть правду? Варто ж розповісти, що Аню привів повстанець, ще й для підтвердження назвати його ім’я, і всі проблеми було б вирішено. Але люди, що дали їй притулок, чомусь уперто в цьому не зізнавалися.

За вікном пролунала коротка автоматна черга. Жінка наче підплигнула, спробувала відштовхнути чоловіка з пістолем, але той вправно відсторонився і схопив її за хустину разом з волоссям. Жінка зойкнула, рвонулася, але тут же впала на долівку. Важкий чобіт чоловіка відчули спочатку жіночі груди, потім живіт, потім спина… Вона вже не кричала, тільки якось гохала після кожного удару.

Аня раптом округлила очі, вишкірила зуби і, мовби вовченя, плигнула на озброєного чоловіка. Вона не знала, що треба робити. Аня ніколи в житті ні з ким не те що не билася, а й не боролася. Але раптовість зробила своє діло. Дівчина збила чоловіка з ніг, і він, падаючи, вдарився головою об лаву. Потім якось дивно смикнувся, потім ще раз — і завмер.

Жінка повільно підвелася й пильно подивилася на Аню. Та стояла з розплющеними від страху очима, руки її тряслися. Та що руки-її всю лихоманило. Піднявши пістолета, що лежав поруч із чоловіком, жінка тихо прочинила двері й зробила знак Ані, щоб та йшла за нею.

У сінях вони прислухалися. Жінка присіла й припала очима до щілини між клямкою й запором. Випроставшись, вона прошепотіла Ані в самісіньке вухо:

— Я передбачала, що так має бути. На ослінчику спиною до нас сидить — як його — Остап, а мій чоловік стоїть навпроти нього. Живий і здоровий. Поясню все потім, скажу лише — це ніякі не повстанці. Той, що в хаті, мабуть, уже сконав. З ним ще можемо якось викрутитися, бо він сам ся занапастив. А от якщо я уб’ю другого, тоді енкаведисти нам не пробачать. Хоча й так ми впали в тісну дірку…

— А при чому тут енкаведисти?

— Ти що, не зрозуміла, що це вони й є?

— Як? Що ви говорите? — прошепотіла Аня. — Вони ж у формі повстанців!

— Йой, дівчинко, чого тебе занесло в наш край? Гаразд, потім поговоримо. А зараз головне, щоб той другий не постріляв з переляку нас усіх. Зробимо

так: ти виходиш надвір і кажеш енкаведисту, що, мовляв, його побратим наказав Остапові завести мого чоловіка назад до хати, а тобі — залишатися на вулиці й чекати подальших наказів. А я постараюся тут у сінях