Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Дівчина не перечила. Але тільки-но вона прочинила двері, трапилося те, чого не чекали ні Аня, ні жінка».

На черговій вибоїні автомобіль трясонуло так, що мало не вискочила передня підвіска. Неначе їхали не трасою Київ-Харків, а десь на периферійній шосейці між Гадячем і Лебедином.

— Ну й дороги, трясця його матері! — полковник Зорій чортихався, сидячи поруч із водієм. Прапорщик Гена тиснув на акселератор і вправно крутив сюди-туди баранку, але не завжди встигав учасно зреагувати на вибоїни, що зненацька плигали під колеса то зліва, то справа. Як завжди, після морозів і весняної розквасі українські дороги мали такий вигляд, наче над ними активно попрацювала ворожа авіація. За тиждень-другий дорожники позалатують ями, кидаючи асфальт просто у воду, загладять-закатають і забудуть до наступної весни. І все повториться знову. Українські проблеми дурнів і доріг нічим не відрізняються від російських. Класика…

— Розучився по-людськи їздити, товаришу полковнику! — Гена жбурнув машину вбік, і вона мало не злетіла з дороги. — Ви ж завжди: «потихеньку, потихеньку, тихіше їдеш — далі будеш». Практика потрібна в усьому. їздимо по київських пробках: дир-дир, дир-дир. А ось треба придавити — і вже аж руки трясуться.

З Генкою не занудьгуєш. Богдан Данилович змінив уже котрого водія. Виходило, лишень звикне до одного, а на автобазі дають другого. Бо попередній пішов учитися, хто був до нього — запив, іншого висунули на підвищення, возити вище начальство. Гена виявився чудовим хлопцем, спокійним, увічливим, надійним, з м’яким сільським гумором. Та й події останнього часу змусили Зорія більше дбати про власну безпеку. А Генка… Генка Вареник саме той, що треба.

Справді, Богдан Данилович стримував своїх водіїв: не любив невиправдано швидкої їзди. Сам на своєму «Жигульку» завжди їздив акуратно, без вибриків. А куди поспішати? Коли в молодості хотілося кудись гайнути, показати свою завзятість — не було на чому. Ніколи й велосипеда путнього не мав, а не те що мотоцикла, не кажучи вже про автомобіль. А оце сподобився під кінець служби придбати-таки «сімку». Вже їздить п’ять років, а накрутив лише 40 тисяч кілометрів. Та й куди їздити? На дачу інколи та кілька разів на рік порибалити. А ще куди? На роботі — службова «Деу», хоч і поганенька, але іномарка. Приїхала-поїхала, відвезла-привезла.

— Скоро вже Пирятин, — Генка періодично поглядав, чи не наздоганяють інші автомобілі з оперативної групи. З Києва «Деу» вирушила найперша. Мікроавтобус зі слідаками й іншими оперативниками виїхав хвилин за тридцять після того, як Богдан Данилович скомандував Геннадію: «Поганяй на Пирятин!» Полковник часто вживав прості сільські слова. Ось і зараз він скомандував «тпру-у-у!», наче їхав возом, запряженим конячиною. Це означало «стій».

— Приїхали.

Богдан Данилович вийшов з машини, оглянувся. Десь тут їх мали зустрічати місцеві колеги.

— Ану, Гено, під їдь он до тієї лісосмуги, — показав на старі осокори полковник.

Гена з’їхав з траси. Богдан Данилович підтюпцем, якось смішно притримуючи кишені піджака (там же лежать потенційні догани — посвідчення, ключі від сейфа), поспішив за ним.

З-поза дерев вискочив низенький кругленький чоловічок, побіг назустріч.

— Товаришу полковнику, сюди. Зачекалися вже.

— Привіт, Михасю. Летіли як куля. Правда, куля у нас із гівна, але старалися.

Пішли до гурту людей. Кілька міліціонерів, радше, місцевих, виструнчилося.

На землі — старе покривало чи якесь рядно. Полковник підійшов, нахилився, відкинув край. Кілька секунд дивився. Випрямився. Глянув на начальника місцевого райвідділу СБУ Михайла Погонька.

— Вранці місцеві дві жінки, пирятинки, йшли на городи. Польові ж роботи починаються. Бачите оно клапті земельні розподілені? — Погонько махнув рукою в бік поля. — І наткнулися на нього. Думали — п’яний. А він — неживий. Вибігли на дорогу, зупинили якогось крутого джипа, хазяїн якого й викликав по мобільному міліцію. Хлопці приїхали швидко. Перевірили кишені і попросили приїхати мене. Ми тут одне одного добре знаємо, райвідділи міліції і СБУ — в одному будинку. Приїхав я, подивився — не знаю того, хто отам лежить. Але сержант молодець, що покликав мене. — Погонько розгорнув пухкеньку потерту шкіряну папку й витяг звідти целофановий пакет. — Ось що було в кишенях, сказати б, трупа.

Полковник узяв пакет, зазирнув. Усередині якісь документи. Він обережно взяв за кінчик червоненьку книжечку з написом «Посвідчення». Акуратно розгорнув.

— Полковник Файлов Денис Юрійович, начальник відділу карного розшуку МВС України, — вголос прочитав Богдан Данилович. — Он воно що!

Він дістав з пакета ще одну невеличку книжечку, але ця була в шкіряних «корочках».

— Полковник Файлов Денис Юрійович, начальник відділу Головного управління контррозвідки Служби безпеки України, — Богдан Данилович присвиснув. — Оце так!

Ще один документ, який полковник витяг із пакета, свідчив, що Файлов Денис Юрійович — помічник народного депутата України Чорносписа В. А. Останній документ, який з’явився в руках Зорія, свідчив, що Файлов Денис Юрійович є членом Національної спілки журналістів України.

З останнього посвідчення, яке Богдан Данилович дістав з пакета, він дізнався, що його власник є заступником начальника відділу Державного управління справами Президента України. З фотографії на полковника дивилося те саме обличчя, що й на інших документах.

— А я його, здається, знаю, — Богдан Данилович ще раз нахилився, подивився на обличчя покійного. — Так. Я його знаю. Точніше — не самого особисто.