Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Я? Яку роль? У чому? — дівчина щиро здивувалася.

— Ми розкажемо всьому краю, а можливо, й усій Україні, як проста вчителька сміливо бореться з клятим націоналізмом. Не злякалася озброєних бандитів і разом з іншими патріотами знищила двох членів У ПА, які не давали мирним людям будувати світле майбутнє.

— Але ж ви знаєте, що то були… — Аня заклякла й наступні слова застряли їй у горлі. Вона злякалася, що зараз могла підписати собі смертний вирок.

— Ну-ну, далі, — капітан уважно дивився дівчині в очі. — Що ми повинні знати?

— Та нічого, — отямилася Аня. — Я просто хотіла запитати, що мені далі робити. Повертатися ж назад у Великопілля, здається, вже не варто. Та й боюся. Якщо ви відпустите, я б хотіла проситися в обласного начальства, щоб мене залишили працювати у Львові. Або хай направлять у якесь районне містечко.

— Гаразд, вважайте, я вам повірив. А тепер слухайте мене уважно. Усі папери вже готові, з начальством погоджено, ми вас відпускаємо. Лише за умови, що погоджуєтеся на співпрацю з нами.

— Яку співпрацю? — злякано спитала Аня.

— Ну, я ж вам пояснював: будете у нас героїнею. Виступатимете перед людьми на різних зборах, мітингах…

— Мітингах? — перебила капітана дівчина.

— А що, не зможете? Чи не хочете? То ми можемо повернутися до розмови, кого саме ви з Косаками вбили…

— Ні-ні, я згодна. І куди мені тепер оце сьогодні йти?

— Я вас відвезу додому. Так-так, не дивуйтеся, у радянської влади до героїв ставлення особливе. Будете жити в окремій квартирі, і про роботу вашу ми подбали. Працювати будете в обласному відділі народної освіти. Завтра там вам усе розкажуть. А от як і де розповідати про те, що сталося в Криничках, ми вам потім роз’яснимо.

Аня слухала цього молодого, як їй здалося, самовпевненого хлопця і ще нічого до пуття не могла второпати. Чи це поки що гра, і з нею ось-ось вчинять зовсім по-іншому, чи цього разу минулося? Якби ж то так збулося, як обіцяє капітан».

Раптовий уранішній дзвінок Богдана не стривожив. До таких дзвінків за роки служби полковник звик, тому, прокашлявшись і видавши вголос кілька звуків, спокійно взяв слухавку.

— Алло!

У динаміку затремтів непевний голос:

— Богдане Даниловичу, це Сашко…

Полковник ледве впізнав голос письменника Теслі.

— Привіт, Олександре. Слухаю.

— Треба терміново зустрітися, — якось кволо, але водночас тривожно звучав голос Сашка.

— Але я ще навіть не прокинувся. Та й на роботі маю бути за півтори години — о дев’ятій нарада у начальства.

— До біса нараду. Молю: приїздіть на станцію метро «Арсенальна». Чекаю у кав’ярні, де ми раніше часто зустрічалися.

— Ти можеш до пуття пояснити, що трапилося?

— Приїдете — самі побачите.

Богдан мав їхати. Хоч вони із Сашком останнім часом підтримували суто приятельські стосунки. В агентурній роботі, яку раніше здійснював Сашко за завданням Богдана

Даниловича, потреба нині відпала, бо те все, що колись мало знак мінус, нині дуже швидко оберталося на плюс. Ті люди, за якими пильне око кадебе цілодобово наглядало, як за явним або потенційним ворожим чи неблагонадійним елементом, нині мали авторитет «совісті нації», двигуна демократичних перетворень, на них зважали як на національні фетиші, молилися, як на святі ікони.

Попередивши на службі, що не буде на нараді, Богдан Данилович швидко зібрався й поїхав на метро до названої станції. Уже майже по-літньому пригрівало сонечко, і Зорій, хоч і стривожений дзвінком Теслі, із задоволенням їхав на зустріч.

Біля «Арсенальної», як завжди, багатолюдно. Тут повідкривалися всілякі торгові точки — від страхітливих генделиків до респектабельних ресторанів і затишних кафе. Стало модно розміщати торгові точки в підземних квадратах переходів, майданів, у колись захаращених і смердючих підвалах житлових будинків.

Приватизація, що, як буревій, пронеслася Україною в 90-ті роки минулого століття, породила більше запитань, ніж відповіла на головне з них: що чиє? Здійснена відповідно до чинних тоді в країні напівзаконів, приватизація об’єктів господарювання, що належали на той час державі, відразу розділила українців на кілька сортів: тих, які встигли урвати великі об’єкти (заводи, фабрики, колгоспи-радгоспи), тих, які прихопили невеличкі об’єктики (магазини, дитячі садки, піонерські табори тощо), і тих, які отримали тільки ваучер, а разом з ним і велику дулю.

Богдан Данилович зайшов до кафе, в якому вони не раз із Сашком насолоджувалися чудовою запашною кавою, іноді дозволяючи собі побавитися «наповнювачем». Так досвідчені чекісти у розмовах між собою називали п’ятдесят грамів коньяку, що замовляли нашвидку в забігайлівках, і які, для конспірації, бармен наливав у філіжанку з кавою. Робили це вони не часто, але Сашкові таке визначення комбінації двох популярних напоїв подобалася.

Зорій оглянув невеличкий зал, але Сашка не побачив. Полковник замовив каву й сів за вільний столик. Характерною особливістю цього кафе було те, що в ньому весь

час звучала музика минулих років. Можливо, хазяїн кафе чи бармен був справжнім меломаном, який любив серйозну музику, а не сучасну безголосу попсу, або, як зневажливо висловлюється син Зорія, «співочі труси».

Ось лунає пісня «Путники в ночи» англійською мовою. Голос Мусліма Магомаєва, улюбленого співака Богдана, тремтить, відчувається, що не вистачає дихання. Як чути, що