Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Як дізнався? І які доноси? — Зорій почав дещо розуміти: і причини Сашкової пиятики, і те, навіщо Тесля наполіг на терміновій зустрічі.

— А що я, по-вашому, писав? Глави свого роману? Так я мушу вам зараз зізнатися, що я його ніколи не закінчу. Чуєте — ніколи! І знаєте, чому? Бо я безталанний. Мене вистачило лише на доноси. А роман… Роман повинен писатися чистими руками. І зовсім не в розумінні «чистые руки, холодная голова». Ось на цих руках, — Сашко простягнув руки з розчепіреними пальцями до Зорія, — бруд і погань. І винен у цьому в першу чергу я сам. І… ви, Богдане Даниловичу, — закінчив він майже пошепки і враз, змінившись в обличчі, так благально, наче от-от має заплакати, майже самими губами промимрив: — Богданочку Даниловичку, врятуйте мене. Я сам із цієї безодні не виповзу. — І, нахиливши голову аж до столу, письменник Олександр Григорович Тесля заридав. Він ридав безутішно, беззвучно, гірко. І Зорій його не заспокоював. Він сидів мовчки й дивився на плечі, що аритмічно здригалися, на зсутулену спину Сашка, весь вигляд якого розпанахував полковникові серце.

«Аня не мала достатньо часу, щоб вільно, не маючи якогось завдання, пов’язаного з роботою, походити львівськими вулицями, порозглядати старі будинки, які поступово відбудовували, реставровували, відчути дух історичного міста, про яке багато чула, чула різного, цікавого, навіть містичного. Ця робота: весь час — швидко, швидко, звідкись поспішаючи, кудись запізнюючись.

Ось тепер вона несла на пошту кілька службових листів. І знову спішила, бо могла не встигнути до її закриття. Після цього вона вже не поспішатиме і нарешті зможе трішки погуляти містом.

Відправивши конверти, Аня спокійно рушила додому. Іти треба з годину, але дівчині того й треба. Вона розглядала будинки, спостерігала за перехожими.

Пройшовши з кілометр, Аня раптом почула десь позаду крики й постріли. Шум наближався, дівчина, відчувши тривогу, мимоволі пришвидшила крок. До її будинку йти хвилин з п’ятнадцять. Аня поспішала, навіть тоді, коли постріли й шум припинилися.

Будинок, у якому мешкала Аня, мав просторий двір метрів за двісті від проїжджої частини вулиці, і, щоб швидше дістатися, дівчина зазвичай скорочувала шлях — проходила через арку сусіднього будинку, що стояв край самої дороги.

Перед тим, як пірнути в арку, Аня знову почула постріли й крики зовсім близько. Проскочивши кулею

арку, дівчина оглянулася. Позаду чувся тяжкий тупіт, хтось її наздоганяв.

Від арки в напрямку будинку біг якийсь чоловік і раз по раз оглядався. Погоні за ним не було видно. Коли чоловік наблизився, Аня впізнала в ньому… хлопця, який врятував її від розправи в селі Великопілля, коли повстанці знищили родину Красуляків.

— Крук! — мимоволі вирвалося в дівчини. Чоловік як остовпів, але це тривало тільки мить. — Це за вами женуться?

— За мною.

— Біжімо! — Аня мчала так швидко, як не бігала ніколи в житті. За хвилину вони вскочили в під’їзд чотириквартирного будинку, в якому жила Аня. Піднялися на другий поверх, здається, нікого не зустрівши. Зайшли в кімнату. Хоч на вулиці сутеніло, світла не засвічували. Крук підійшов до вікна і певний час спостерігав за подвір’ям.

Аня сиділа на стільці в напівтемряві й мовчала.

— Не певен, але, схоже, і цього разу обійшлося, — хлопець теж сів на стільця. — Я ще тоді, в лісі, помітив — ти не з лякливих. Ганною, здається, ти тоді назвалася?

— Так, Ганною, — тихо відповіла дівчина. А як звати вас?

— Ти ж знаєш — Крук.

— Це не ім’я. Але як не хочете, то й не говоріть.

— А скільки тобі років, Ганно?

— Незабаром виповниться двадцять, — зашарілася.

— Ну, й мені приблизно стільки ж. Давай на ти.

Бо я не звик до такого обходження.

— Давай, — Аня вже не бачила обличчя Крука, його очей, і, за логікою, сподівалася, що й він не кіт, який бачить у темряві. Тому сміливо запитала: — Ти сьогодні теж когось убив?

— Ні, у мене інше завдання. Про це не варто говорити.

— Що ж, і то вже легше.

— Хоч вони, — Крук кивнув у бік вікна, — ще не скоро вгомоняться. Мені треба йти. Та й тебе не хочу вплутувати в наші справи.

— Мабуть, іти ще небезпечно, — Аню врятувала лише темнота, так вона почервоніла. — Можеш залишитися, — і додала: — доки не вляжеться.

— Не турбуйся про мене. Я не боюся. Все одно, коли загину: сьогодні, завтра, через місяць… Шлях мені один — на той світ.

— У кожного свій шлях, — сказала Аня.

— Думаєш, чому мені вдалося сьогодні втекти? — голос Крука звучав у темноті спокійно, рівно, наче він розповідав не про небезпеку, якої щойно уник, а описував білу лілію на тихій воді озера. — Бо я ці місця знаю як свої п’ять пальців. Колись тут жив брат мого діда. Мені показувала їх моя мати, та й про ті часи багатенько розказувала. Називала їх щасливими. Може, їй просто так здавалося, як і всім при згадці про дитинство. А може, вони й справді були кращими, ніж нинішні. Напевно, кращими.

— їсти хочеш? — Аня знову зашарілася, бо ці слова прозвучали, як їй здалося, прихованим запрошенням усе ж залишитися.

— Та ще не вистачало, щоб я тебе об’їдав.

— Отже — хочеш. Тоді треба запалити