Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно
Зорій стояв недалечко біля будинку, в якому мешкав Сашко Тесля з дружиною, і пильно вдивлявся в перехожих, що наприкінці дня поверталися до своїх квартир, несучи в руках пакети, сумки, портфелі. Вечоріло, полковник боявся, що проґавить людину, яку чекав ось уже понад годину. Нарешті на алеї з’явилася жіноча постать, дуже схожа на дружину Сашка Теслі.
— Ніно Матвіївно! — Зорій ступив кілька кроків назустріч жінці, голос його від хвилювання тремтів. — Ви мене не знає те, тому я зразу відрекомендуюся: Богдан Данилович. Я друг вашого чоловіка Олександра. Щоб ви не хвилювалися, почну з того, що він живий і… — полковник запнувся, добираючи слово, — і майже здоровий. Скажу, як є. Ви ж помітили…
— Що з Сашею? — перебила Зорія дружина Теслі.
— Я ж розповідаю, — намагаючись говорити спокійно, вів далі Богдан Данилович. — Ви, мабуть, помітили, що останнім часом Олександр почав частенько заглядати в чарчину. Ось, мабуть, відчуваючи, що серйозно захворів на цю болячку, він і звернувся до мене з проханням допомогти вийти з цієї ситуації.
— З якої ситуації? — Ніна не могла ніяк второпати, про що говорить ця незнайома людина, яка назвалася другом її чоловіка.
— Назва хвороби — звичайний алкоголізм. У лікарні, куди я його влаштував, спеціалісти сказали, що все ще можна виправити. Він не в такому стані, що вже зовсім безнадійний. Мені пообіцяли, що незабаром він повернеться додому цілком здоровий.
— А чому він мені сам не зателефонував? — Ніна все ще не вірила в реальність того, про що говорив цей чоловік.
— Він вам зателефонує пізніше. Тільки-но я його привіз до лікарні, йому зробили укол. Щось заспокійливе, і він заснув. Спатиме до завтра. Для мене, кажу вам, це була несподіванка. Ми давненько не бачилися, і коли він мені зателефонував і попросив допомоги, я відразу з ним зустрівся. Мене вразило те, в якому стані він був. Ви не можете мені пояснити, коли це почалося? Бо про причину я можу здогадуватися…
— Так, я з жахом стала дедалі частіше помічати: його щось турбує. Якимсь він став не таким, нервувався через дрібниці, щось мені недоговорював. Потім приходив додому напідпитку. Такого за ним раніше не водилося. Він взагалі до алкоголю був байдужим. Не можу уявити, що трапилося. Кілька разів намагалася з ним відверто поговорити, але він уникав розмови. У мене гастролі, концерти, я приходжу додому пізно, а іноді й по кілька днів буваю в інших містах. Ось і догастролювалася… А ви, Богдане…
— Данилович…
— А ви, Богдане Даниловичу, сказали, що про причину здогадуєтеся. Що ж то за причина така? — Ніна наче спіткнулася об слово. — І взагалі, хто ви? І звідки знаєте Сашу?
Мені його всі друзі-приятелі начебто відомі. Про вас же Саша мені ніколи не розповідав.
Я думаю, Олександр вам усе пояснить сам. Якщо він про мене не розказував, то, може, у нього були на те свої причини, — мусив «брехати» Зорій. — Скажу тільки одне — я надіюся на швидке його видужання. А там з усім розберемося.
— А скажіть-но, в якій він лікарні? — якось боязко запитала Ніна.
— У Павлівці…
4«Прокинулася Аня аж під ранок. Рука, на якій лежала голова, оніміла, тягнуло шию і пеком пекла щока. Дівчина оглянула кімнату й із подивом виявила, що Крук щез. Не було й пробитого кулею пояса з листівками, зникла навіть та, яку кілька годин тому читала Аня.
Можливо, все це їй наснилося? І втеча від погоні, і незвичайний хлопець зі смішним і водночас страшним ім’ям, перев’язування рани, читання листівки… До Ані врешті дійшло, що вона ганебно заснула, так і не нагодувавши Крука, навіть не напоївши його чаєм. Що він про неї взагалі подумає? І чому він тишком-нишком пішов, навіть не попрощавшись?
Упродовж робочого дня Аня ловила себе на тому, що весь час думає про Крука. «Хай йому трясця!» — казала собі, та це не допомагало: всюди, хоч би що робила, її супроводжували його чорні очі.
А коли Аня вже збиралася йти додому, її викликали до начальника. Це справа звична, тож дівчина без жодного хвилювання зайшла до кімнати заввідділу народної освіти. І тут зі здивуванням побачила, що за столом сидить не хто інший, як слідчий МГБ, який допитував її після подій, що сталися спочатку в селі Великопіллі, а потім і в Криничках.
— Заходьте-заходьте, — квапливо промовив слідчий і підвівся з-за столу назустріч дівчині. — Ви не помилилися, зайшовши до цього кабінету. Але викликав сюди
вас саме я. Точніше — не викликав, а запросив. Сідайте, будь ласка, — слідчий указав на стілець.
— Дякую, — ніяково промовила Аня й сіла на краєчок стільця. — Я вам, товаришу капітане, вже говорила, що нічого більше додати до сказаного раніше не можу.
— Не треба так офіційно. Звати мене Вадим. Вадим Гниря, якщо не забули мого прізвища. А запросив я вас зовсім не для допиту. Після нашого спілкування я весь час думав про вас. І зовсім не через службові справи. Не знаю, як вам пояснити, та й не впевнений я, що обстановка в цьому кабінеті сприятиме нашій розмові, але… У мене є пропозиція: оскільки
