Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Пора тобі, пане полковнику, вставити в гузницю бікфордів шнур. І — під три чорти. Бо ти, дорогенький, щось там собі мудруєш, а нам думай. Що в таких випадках треба робити, коли невідомо, чого від таких, як ти, чекати? Правильно: їх треба нахрін прибирати, щоб, чого доброго, не сплутали нам карти в серйозній грі.

А дощ падав і падав, уже спокійний, рівненький, що аж заколисував…

— Алло! — гаркнув чоловік у слухавку. — Кувалдін? Зайди!

За кілька хвилин начальник охорони Клютова зайшов у розкішний кабінет:

— Слухаю вас, Вікторе Романовичу!

— Богдан Зорій у тебе під ковпаком?

— Під дуже надійним, — спокійно й тихо відповів Кувалдін.

— Де він зараз? — наче намагався перевірити свого охоронця Клютов.

— У себе в кабінеті, дур’ю мається.

— Думаю, час його маячню припинити. Нехай відпочине.

Відпочине чи спочине? — перепитав Кувалдін.

Як вийде. Але так, щоб «загін відчув утрату бійця», — перефразував відомі слова пісні Клютов.

— Коли?

— Якнайшвидше. І без наслідків. Для нас. Зрозумів?

— Так точно, Вікторе Романовичу.

За півгодини в кабінеті голови СБУ пролунав зумер. На пульті прямого зв’язку загорілася клавіша з написом «Тимченко». Берун натиснув її і підняв слухавку:

— Слухаю, Юрію Ігоровичу. Що там у тебе?

— Добрий день, Герасиме Васильовичу. Щойно мені доповіли зведення — прослуховування офісу Клютова. Є цікава інформація. Занести вам роздруківку чи доповісти телефоном?

— А що там стряслося?

— Я вам недавно доповідав, що, виконуючи завдання з вивчення дій і зв’язків Шершуна і Зорія, ми встановили також осіб, які теж за ними спостерігають, — це люди Клютова.

— Пам’ятаю. Не тягни…

— Так-от, щойно Клютов наказав своєму охоронцю й керівникові власної служби безпеки Кувалдіну знешкодити полковника Зорія.

— Як «знешкодити»?

— Ну, прямо ж про це ніколи не говорять, а дослівно — Клютов сказав так, читаю зі зведення: «Думаю, час його маячню припинити. Нехай відпочине». На запитання Кувалдіна «Відпочине чи спочине?» — Клютов відповів: «Як вийде. Але так, щоб «загін відчув утрату бійця». Думаю, ці слова вказують на намір бандитів знищити Зорія.

— «Думаю», «бандитів», «знищити»… — нервово сказав Берун. — Звідки такі слова? Не бачу тут нічого взагалі термінового й серйозного. Занеси зведення мені. Копію і записи знищити. Про те, що в них, ти ніколи не чув. Зрозумів?

— Так точно, товаришу голово!

— Продовжуй слуховий контроль за всіма. — Берун зробив «відбій» і тут же натиснув іншу клавішу. В кабінеті — голос начальника служби зовнішнього спостереження Миколи Федоровича Сальського:

— Слухаю вас, товаришу голово!

— Колю, тимчасово зніми наружку із Зорія. Я скажу, якщо треба буде поновити спостереження.

— Буде зроблено, Герасиме Васильовичу!

«Вовк вив. Вовк так вив, що не лише волосся ворушилося, ворушилася шкіра на голові. Товстий шар землі, вкритої снігом, що його навалило тієї зими як ніколи, не рятував від проникнення в криївку цього страшного, сумного виття, що скручує душу — до щему, до блювоти, до непритомності. Ті завивання, як лещата, як металеві обручі, як спазм — не відпускають від споминів про те, що закінчувалося тут, у цій глибокій норі, під землею. У цій пастці, де мусили жити вже котру зиму — без перспективи, без надії, без майбутнього.

Завивання вивертає кишки. Вовк виє, наче на зиму, хоча за календарем уже весна. Микола зараз теж завиє. Завиє на долю, завиє на гріх, що оселився в цій нелюдській норі, приходив, повертався сюди з кривавих вилазок, які ці почорнілі люди ще мали сили вчиняти останнім часом дедалі рідше й рідше.

Водночас саме вовк і нагадував Миколі, що хлопець іще живий, що розум його не покинув і він мислить адекватно. Чи ж адекватно? Сидить же він у цій криївці з осені, а до весни ще ого-го! Та й чи дотягне до весни?

Про те, що він живий і що в криївці, крім Миколи, ще хтось є, весь час нагадував стукіт старезної друкарської машинки, яка пам’ятала ще часи австрійської імперії та Першої світової війни.

Ганя, яка попри юний вік уже кілька років перебувала в підпіллі, швидко била пальцями по ґудзиках машинки, і з неї виповзав тонкий цигарковий папір із натиканими літерами майже без пробілів і абзаців дрібного-дрібного тексту. Вона вкотре, вже кілька днів, передруковувала ту саму стару листівку з малою надією, що вона, ця листівка, ще комусь буде потрібна.

Большевицька Москва силою загарбала і поневолює Україну. Радянська Україна — це звичайна колонія Москви. Так званий уряд УРСР — це московські верховоди, гончі пси Сталіна, зрадники українського народу, це ті недолюдки, що «помагають москалеві панувати й з матері латану свитину знімати», як каже Шевченко. Над Україною всевладно панує і насилує московсько-большевицький загарбник на чолі з найстрашнішим людоїдом — Сталіним.

Вже 25 років український народ веде запеклу боротьбу всіма засобами й методами за