Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

милася, хлопці відверталися й намагались один перед одним не виказувати своїх молодечих потягів, кладучи хто ногу на ногу, хто, лежачи на лавці, відвертався до дерев’яної стіни криївки, щоб ніхто не побачив їхнього статевого реагування на хлюпіт води й уявні картини, що їх малювала чоловіча фантазія.

Будь-які інтимні стосунки в підпіллі між членами організації суворо заборонені. Найменші скарги дівчат старшим провідникам на спроби хлопців отримати від осіб жіночої статі задоволення делікатних потреб закінчувалися розборами в СБ й нерідко суворими покараннями. Але часто ці табу порушувалися: самі умови підпілля сприяли тому, що дівчата й жінки віддавалися бійцям добровільно, не раз і не одному. Часті випадки венеричних захворювань свідчили про те, що дівчата не дуже перебирали кандидатурами. Хоча нерідко траплялися факти, що засвідчували палку любов і надзвичайну відданість молодих людей у найтяжчих випробовуваннях тієї кривавої вимушеної бійні. Бійні на знищення українців українцями, кінця якій навіть після офіційного закінчення війни й припинення бойових дій на фронтах не було видно.

Нині фронт проходив не лише по лісах і селах, ай по долях і душах.

Але з того часу, як Бурий і Гнат пішли в село по харчі й не повернулися, стосунки між Миколою і Ганею істотно змінилися. Микола давно подобався Гані, і тільки-но стало зрозуміло, що Бурий і Гнат не повернуться, на п’яту чи шосту ніч Ганя, похлюпавшись над джерелом, не одяглася, як завжди, а просто з піднятим подолом, у свитині й важкій зимовій хустці підійшла до лавки, на якій, удаючи, що спить, лежав із заплющеними очима Микола.

Він відчував — зараз побачить те, що не раз уявляв, а можливо, про що іноді мріяв. І Микола розплющив очі. Двох свічок, здавалося, було забагато для цієї ситуації. Хоча незвично сміливий погляд Гані й піднятий поділ спідниці варіантів для Миколи не залишали.

— Загаси одну свічку, — грубувато сказав Микола. — Друга хай горить. Хочу пересвідчитись, чи правильно я тебе уявляв без одягу? — Микола, відкинувши кожуха, яким вкривав ноги, підвівся. — Скинь усе. Не холодно буде. І йди до мене.

… Усе текло, хлюпало, замизгана ганчірка була мокрою, в землянці тхнуло потом, збитою спермою, свічкою та цигарками. Микола курив, знову тягнувся до Гані, знову курив і знову всі запахи змішувалися від несамовитого грубого тертя.

А потім було хлипання. Можливо, від перспективи тут-таки завагітніти, бо саме настав найкращий період для зачаття. Хоча про те, мабуть, думалося в останню чергу. Жити, може, залишилося кілька місяців, чи місяць, або й тиждень, чи півдня. Не думалося про небезпеку, не хотілося думати про завтрашній день. Сьогодні, зараз, цієї миті для Гані був Микола, лише він, і нікого більше. Ні ОУН, ні УПА, ні України.

А для Миколи, окрім Гані, що посопувала у нього на руці, була ще… Ганнуся.

Ганнуся… Вона не його. Він — не її. Але лежала поруч в уявленні саме вона. А реальне механічне тертя до щему й болю в паху й у колінах більше нагадувало злиття двох зголоднілих на злучку, сп’янілих від запаху тічки собак, які не звертали уваги на оточення. І фонтани животворного білка потрапляли на ґрунт удобрений, але не жаданий.

Згасла свічка схороняла таїну виразу обличчя, заплющені очі тримали в уяві образ Ганнусі…

… Знову вив вовк. Ганя стукала по клавішах друкарської машинки. Після тієї першої ночі минуло понад два місяці. Ганя йому обридла. Її молоді груди, що навіть через грубу вовняну кофтину стирчали великими сосками, збуджуючись навіть від його погляду, Миколу вже не бентежили. Вихована в суворих умовах сімейного домострою, де батько був не лише годувальником і наставником, а й пастирем та екзекутором, Ганя не в претензії. Переживала мовчки, надіючись на їхню самотність у схроні, чекала з нетерпінням того часу, коли йому знову захочеться її тіла. Щовечора вона швидко полоскалася в холодній воді й виходила з піднятим подолом з-за брудної ганчірки, та її погляд впирався в його спину.

Вовк завивав».

7

Богдан Зорій нині не міг пояснити, чому він після того, як з’їв яблуко, яке йому вранці, випроводжаючи на роботу, сунула в руку Надія, не викинув качан, а поклав його до кишені. При цьому Богдан Данилович зазвичай любив згризати плід до хвостика, разом з ядерцями й навіть гузкою, а цього разу лише пройшовся, наче по екватору, навколо соковитої кульки. То було минулорічне яблуко, майже без смаку, можливо, імпортне. Таких яблук, та й узагалі фруктів, тепер в Україні валом. Влада довела власне сільське господарство до ручки: не те що вирощування яблук, яких раніше в країні було повно, а все господарство занепадало, чахло, конало. Натомість імпортним непотребом завалено всі базари й магазини. Богданові аж запахло раннім яблуком — білим наливом — найкращим у світі сортом. У дитинстві тягали їх у пазухах з колгоспного саду кілограмами, не миючи, об’їдалися від пуза.

Зараз, лежачи на землі й трохи очунявши, він понишпорив по всіх закутках свого одягу і знайшов цей чималенький огризок, перемішаний з крихтами, піском, якимись ворсинами та іншим сміттям, що зазвичай є в кишенях більшості нормальних людей. Він вкинув знайдений качан у рот, розгриз, розжував і… проковтнув.

Може, саме це його врятувало. Та ще вода: він зробив кілька ковтків просто з брудної калюжі. Підвестися не мав сил — так усе боліло. Зорій не знав, скільки він у цьому лісі пролежав, і не розумів, де опинився. Коли нарешті опритомнів, пам’ять поступово повертала Богдана Даниловича на початок кадрів того страшного кіно, у реальність якого повірити важко.

Двері під’їзду його будинку на вулиці Тимошенка на Оболоні, звична напівтемрява коридору, що веде до ліфта, раптовий страшенний біль у голові, проблиск відчуття руху й звук двигуна. Потім знову якісь просвітління, люди, обличчя, запитання, крики — й знову біль, біль, біль…