Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Аня зашарілася, подивилася просто в очі Крукові й несподівано для самої себе промовила:

— Навіщо?

— Навіщо поцілувати?

— Ні, навіщо стримався…

Аня раптом кинулася до Крука, обхопила його шию руками й поцілувала в щоку.

— Ганнусю, — пробуркотів хлопець, — що ти робиш, — і тут же припав губами до її вуст. Поцілунок був тривалим. Аня почала задихатися, а Крук, відчувши це, наче відсапнувшись, тільки промовив «Ганнусю» й знову припав до її вуст.

Шалена ніч була надто короткою, щоб умістити в неї всі почуття й пристрасті, що накопичилися у молодих людей за час їхньої розлуки. Але вона була й останньою в житті цих незвичайних і водночас простих людей, яких доля більше разом так і не звела. Більше не звела їхніх тіл. Душі ж обох відтоді були завжди поруч.

Ні, не поруч: вони були одна в одній…»

Зорієве перепитування про те, чи правильно співрозмовник зрозумів його запитання, прозвучало не просто так. Щойно полковник говорив зі своїм агентом «Атех». На попередній зустрічі вони не лише ретельно відпрацювали способи екстреного зв’язку, а й домовилися про певні хитрощі, до яких у разі виникнення особливих ситуацій можна вдатися, щоб збити спантелику тих, хто може виявляти небажану для полковника цікавість.

Зорій весь час пам’ятав про конспірацію. Хоч би де він був, хоч би що робив — конспірація ходила за ним. Інакше й не могло бути. Так учили, так було завжди. Іноді, коли розслаблявся, одразу відчував тривогу: щось не так, якісь незвичні навколо рухи, хтось не так подивився, хтось не там став, не туди сів, не так підійшов. І знову мобілізувалися увага, контроль за навколишніми пересуваннями, посилювалася пильність.

Агентові «Атех» відома місцевість, де дача Зорія. Полковник спеціально привозив свого конфідента, щоб показати, де можна таємно зустрітися.

Коли призначалася зустріч біля шовковиці, то це означало, що полковник чекатиме на протилежному боці селища. Богдан Данилович уже давно засік місце, де облаштували спостережний пункт якісь люди. І тепер Зорієві байдуже,

і чиєї вказівки ті діють: чи його вищого начальства, чи інших зацікавлених осіб. Спостереження за ним — постійне й тотальне ознака того, що він під чиїмось ковпаком.

За годину до зустрічі з «Атех» Зорій вийшов зі свого двору:і невеличким пакунком у руках і попрямував у бік і центральної вулиці. Він був певен, що із спостережного пункту за ним ніхто не піде, бо, по-перше, він може спостереження легко засікти, а по-друге, безперечно, прослухавши його розмову з агентом, біля шовковиці вже організовано нагляд у якихось кущах. А на віддалі один від одного та від місця запланованої зустрічі чатує кілька автомобілів.

Дійшовши до місця, де вулиця плавно повертає (якщо дивитися з того чи того кінця вулиці — це місце є «мертвою зоною»), Зорій відхилив дошку в напіврозваленому паркані, хутко шмигнув у дірку й опинився в давно покинутому подвір’ї із зарослим садом і напіврозваленою хатою. Це мало не єдина в селищі садиба, яку ще не купили городяни й не звели на цьому місці палац, що, зважаючи на близькість до столиці, робили здебільшого кияни. Можливо, нащадки померлих батьків або родичів ще десь колесили чужиною, мріючи в майбутньому повернутися на малу батьківщину, де закопана їхня пуповина, й почати нове спокійне життя. А точніше — його закінчити.

Богдан Данилович продерся крізь зарості вишняку на протилежний бік садиби й пішов городами назад, у напрямку своєї дачі. Йшов упевнено, бо раніше не раз проходив цим маршрутом, перевіряючи його надійність і зручність. Таких запасних ходів-виходів у нього, як у кожного досвідченого опера, в різних місцях багато. Так, про всяк випадок. Бо ж, як у тому непристойному анекдоті, «випадки бувають різними». Ось один із запасних варіантів і згодився.

Полковник уже оминув спостережний пункт, що навпроти його дачної ділянки, і попрямував до місця обумовленої зустрічі. До неї залишалося десять хвилин. Точно в призначений час вийшов на трасу, що пролягла з другого боку селища. За якусь хвилину біля нього загальмувала бузкового кольору «мазда». Зорій плигнув на заднє сидіння, й автомобіль рвонув з місця.

«Потяги відходили від львівського залізничного вузла на схід, тобто в бік фронту, де точилися бої німецьких військ із радянською армією, то на деякий час затихаючи й набираючи форми позиційного очікування, то знову і знову обертаючись на смертельний двобій двох гігантських хижаків, що вже давно поставили на кін перемоги власне життя. Вагони цих потягів — важких, повільних, що ледве рушали з місця, — завжди посилено охороняли, залізничні колії на всьому шляху їх руху пильно контролювали піші й моторизовані військові наряди.

Після появи в карпатських лісах партизанів Сидора Ковпака саме на цих теренах України почастішали диверсії на залізничних шляхах сполучення Східного фронту і центральних європейських баз Гітлера та його союзників.

Потяг, що формувався на дальній запасній коли залізничного вузла, поки що налічував лише кілька старих вагонів, наче «для показухи» навантажених якимись дошками, металом розтрощених танків, тягачів — брухтом, що нахабно стирчав з-під брезентових тентів жерлами і траками. Серед білого дня до потягу підтягнули порожній вагон, який на очах у багатьох працівників залізниці без поспіху завантажили мішками. Коли якийсь незграба потягнув за зав’язку, з мішка посипалося зерно, за що роботяга тут же дістав від охорони по пиці.

Нічого незвичного в цьому працівники станції не вбачали. Але не всі. За, здавалося б, звичайнісінькою роботою пильно стежило кілька пар очей, для яких цей надто буденний навіть для війни процес був не чим іншим, як звичайнісіньким