Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Я тебе люблю до нестями. Я тебе все життя люблю і любитиму завжди… Господи, я зараз, мабуть, помру. У мене серце не витримає. Як же я усе сказала і ще жива? — це промовила вона.

Та, від якої почути ті слова навіть ніколи не сподівався. — Ти для мене все. У моєму житті, у моєму серці немає місця жодному мужчині, окрім тебе.

Вона випалила все так само швидко, як і він. Вона теж боялася, що ніколи в житті цього не скаже. І ось ці слова

прозвучали, як заклинання, як прочитані вголос літери, викарбувані на гранітній брилі. У її серці вони жили весь цей час, усі тридцять років.

Чи ж буває так? У такому віці — такі емоції. Обережно, не розхлюпати б тільки. Донести до тої миті, коли знову — очі в очі. І рука. М’яка, мокра від хвилювання, ніжна рідна рука, торкався якої лише мимохідь тридцять років тому.

Уявляв, яка ж буде зустріч? Тоді ввечері мав прийти поїзд. Зустрічати на вокзалі Богдан Данилович не повинен. Вона не захотіла. Сказала — сама приїде, адаптується, походить містом. Потім зателефонує, можливо — наступного дня. Коротше — коли буде готова.

Зорій усе сумнівався: а як не наважиться? Може трапитися й таке. Походить, походить, потремтить. Ще знепритомніє…

А Богдан тоді вже весь зомлів, згорів. Його вже не було.

Він — не він. Зустрічати її буде тінь з руками, що теж тремтять. Як в алкаша. Господи! Як Богдан чекав цієї зустрічі!

Як він її боявся!..

Але трапилося так, як траплялося вже не раз у їхніх стосунках: того вечора поїзд прийшов без Любові.

Спогади полковника перервала мелодія телефону. З несподіванки Зорій аж здригнувся: по-перше — ще не звик до того, що в нього є мобілка, а по-друге, замріявшись, зовсім не очікував, що хтось може перервати його роздуми. Приємні й солодко-гіркі.

— Богдане Даниловичу, добрий день! — голос у слухавці радше тривожний, ніж привітний. — На роботу не можу додзвонитися, так маю нахабство тривожити вас по мобільному. До мене дійшли якісь незрозумілі й тривожні чутки. Що трапилося?

— Привіт! — Зорій нарочито надав голосу впевненості й бадьорості. — Усе нормально. Як буває майже в усіх нормальних чоловіків — потрапив у ситуацію, коли трішки підрихтували носа. Ще в дитинстві мій син частенько повторював — шрами та зморшки прикрашають мужчину.

— Зрозуміло. Хоча, кажу вам, нічого не зрозуміло. А як ви дивитеся на те, щоб ми посиділи десь там у вас на свіжому повітрі й поговорили про життя-буття? Дорогою я можу заїхати в якийсь кабак, та, хоч зараз ще не вечір, напрошуся на якийсь скандал, щоб і мені затопили в писок.

— Не вигадуйте, приїздіть живі-здорові. Наскільки правильно я вас зрозумів, вам саме зараз потрібне свіже повітря?

— Так, саме зараз. Бо я скоро задихнуся в цьому клятому нагромадженні газу й пилу.

— Гаразд. Я вам колись розповідав, де моя дача та як до неї доїхати…

— Я все пам’ятаю, — нетерпляче перервали Зорія.

— Ні, до самого будинку під’їжджати не треба. Я вийду до головної дороги і стоятиму на повороті до моєї вулиці. Там росте стара шовковиця, я буду біля неї. Під’їдете до мене, я сяду в авто, а там скажу, що далі.

— Усе правильно зафіксовано, Богдане Даниловичу.

— Саме — правильно?

— Та правильно, правильно.

«Аня вже готувалася до сну, коли в двері хтось тихенько постукав. Чи їй здалося? Ні, стук повторився. Дівчина нікого не чекала: до неї взагалі ніхто й ніколи не заходив. Хто б це міг бути? Вже так пізно. Відчиняти лячно.

Знову стук.

Підійшовши навшпиньки до дверей, Аня тихо спитала: — Хто там?

— Це я, Ганнусю. Відчини — не бійся, — напівпошепки промовив хтось чоловічим голосом.

— Уже пізно, я не знаю, хто ви й чого вам треба, — її голос затремтів від хвилювання. Вона вже впізнала той голос, але ще не була зовсім певна в цьому.

— Це Крук, відчини, — ще тихше прошелестіло за дверима.

Аня відчинила двері. До кімнати прослизнув чоловік у якомусь лахмітті, швидко зачинив за собою двері.

— Здрастуй, Ганнусю. Не пізнаєш? — чоловік так і стояв, наче даючи зрозуміти, що коли вона скаже «ні», то він тут-таки піде геть.

— Чому ж, упізнала, — схвильовано й теж тихо прошепотіла Аня. — Тільки ось назвали ви мене якось незвично. — І, наче схаменувшись, додала: — роздягайтеся й проходьте.

Чоловік скинув якийсь брезентовий плащ і пройшов до кімнати. Аня підійшла до столу й викрутила ґніт у лампі. У кімнаті посвітлішало. Перед нею стояв Крук — змарнілий, з обвітреною сірою шкірою, але з такими самими, як і раніше, виразними чорними очима.

— Я весь час, відколи ми попрощалися, тільки й називав тебе подумки Ганнусею.

— Наскільки я пам’ятаю, ніхто останнього разу не прощався, — в голосі Ані Крук відчув нотки докору.

— Не наважився я тоді тебе розбудити. По-перше — ти так солодко спала, а по-друге… — Крук замовк.

— Що «по-друге»? — Аня вже не шепотіла, але й далі говорила тихо.

— Бо мені тоді так захотілося тебе поцілувати, що я насилу стримався, — наче вибачаючись, сказав хлопець.