Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Нині Зорія не так цікавило питання «Хто?», як інше, більш важливе в ситуації, в якій опинився Богдан Данилович: «Чому він став об’єктом нападу?!»

Єдине, що тепер можна стверджувати майже достеменно після замаху на його життя, то це те, що про щось із планів Зорія дізналися ті, кому знати було «не положено». Але як? У Ярузі Богдан Данилович був упевнений як у собі самому. Людина Зорія, яка мала виконати головну роль у його грі, теж поки що не викликала сумніву. Прийти до влади в цій країні не так і складно, якщо подивитися на тих, які вже побували у ній чи перебувають там нині. І ця людина ось-ось мала досягти найвищих владних вершин. Файлов? Мордували, щось дізналися, а потім убили? Але Файлова Зорій використовував майже всліпу, не втаємничуючи його в свої істинні плани. Тоді яким чином комусь стало відомо таке, що змусило піти на ризик і спробувати прибрати Зорія?

Він намагався зв’язати кінці з кінцями, аналізував факти, висував припущення, згадував деталі розмов, зустрічей, подій, але відповіді поки що не знаходив. Усе ж залишалося тільки констатувати: і зовнішнє спостереження, яке останнім часом не залишало його в спокої майже цілодобово, і прослуховування його телефонів та розмов у кабінеті, в чому він був упевнений на всі сто відсотків, і попередження Шершуна про розмову з головою СБУ Беруном, що свідчило про наявність у нього якоїсь інформації щодо Зорія — усе це лише підтверджувало найнеприємніше і найнебезпечніше. Саме сукупність цих усіх фактів спонукала полковника зробити незаперечний висновок: треба не лише спішити діяти, а й робити задумане сміливо, без сумнівів і хитань, не звертаючи уваги на розчарування і навіть утрати.

Надворі травень, весна була хоч і ранньою, але майже місяць не дощило. Зерно й насіння, що посіяли рано, вже зійшло, а хто хоч на день запізнився й кинув його в суху землю — сходів не мав. Зерно проростати не квапилось, але сиди відбуяли без звичних для періоду цвітіння дощів і похолодань.

Увечері Богдан Данилович сидів під своєю улюбленою вишнею й дивився на повний місяць, який у безхмар’ї висів величезною тарілкою і здавався таким близьким-близьким, що без телескопа чи бінокля було видно величезні кратери.

Чи гори. А може, моря.

Але, мабуть, відповідно до настрою, цей вечір здавався Богдану не весняним, а серпневим. Зорію завжди чомусь здавалося, що серпень — це вже осінь. Ця пора року йому подобалася. Полковник згадав, як наприкінці літа він саме в такі вечори любив дивитися на небо, де безліч зірок, і поглядав на землю такий самий, як сьогодні, місяць — чистий-чистий, якийсь рідний-рідний. Але… замість весняного оптимізму, що був завжди в цей час притаманний характерові й поведінці Богдана Даниловича, йому стало сумно й самотньо. Цей стан полковник відчував дедалі частіше й частіше. Він боявся, що це старість. Або просто так нині вишикувалися зірки. Ті, що зараз де-не-де розкидані по небу.

Ні, це не серпневе небо. І не осіннє. Але чому ж тоді якийсь незрозумілий настрій? Невже лише тому, що він оце сидить тут, у себе на дачі, зализує рани й поки що не має змоги активно робити своє діло, яке без нього стоїть на місці?

Причиною цього все-таки, безперечно, є згадка про ту зустріч… Зорія не дивувало, що саме тут, на дачі, на нього напливли спомини. Коли ще в Богдана останнім часом таке траплялося, щоб він просто міг ось так посидіти й, нічого не роблячи, подумати, помріяти, згадати?..

Скільки ж минуло років? Тридцять? Рівно тридцять років не бачилися, не говорили віч-на-віч. Лише телефоном. Стільки було пережито-передумано! Якою ж буде ця зустріч через цілу вічність? Що скажуть одне одному? А в уяві — той незабутній останній вечір. Легкий юнацький поцілунок, рум’янець, ніяковість, наче щойно скоєно злочин проти людства. І потім — усе життя таємна любов. Любов до нестями, до болю, до нудоти в животі від якогось вселенського страху вже ніколи не побачитися, ніколи не зазирнути в ті бездонні, чисті, як вода в лісових озерцях, очі, не торкнутися губами тих губ з дитячою припухлістю. Якою там дитячою! Вона була вже вся в соку; саме губи про це кричали, а не лише повні дівочі груди, від яких ось-ось мала б луснути благенька біла сорочечка. Сімнадцять років — і така незвична, як на наш час, цнотливість!

Коли Богдан дізнався, що вийшла заміж і народила первістку, — не вірилося, що вона здатна на «це!». Як же, хто посмів? Як вона могла перед кимось навіть роздягнутися, не те що… Картини в уяві змінювали одна одну. Богдан страждав, він так страждав, наче його зґвалтували, як це, розповідають, роблять зеки в тюрмі. Йому було фізично боляче. Фізично. А душа? А серце? Йому здавалося, що він ходить межи людей, розмовляє з ними, спілкується — а всі бачать, як із нього крапає кров.

Такий біль приходив часто… Аж до першого телефонного дзвінка, до першої телефонної розмови, після якої його трясло цілий день. Тоді не принесла заспокоєння й ніч.

Богдан ніколи не забуде, як зранку зателефонував їй на роботу. Вона взяла слухавку.

— Я тебе люблю. Я тебе все життя любив і люблю. Я тебе люблю більше, ніж життя. Я тебе люблю понад усе, — наче вистрелив — і замовк.

Усе пливло перед очима. Це сказав він? Він, дідуган, якому за п’ятдесят, який за своє життя нагрішив стільки, що до кінця своїх днів треба молитися й молитися. Це він сказав цій чистій, дивовижній, святій людині такі слова? Чи смієш ти? Чи не пролунало це як блюзнірство? Ти не повинен був, не мав права, зась тобі.

А Богдан сказав. Добре, що відразу — інакше ніколи б цього не зробив. Не посмів би. Усе життя він боявся цих слів.

I тисячу разів промовляв їх у космос, у пустку, посилаючи подумки тій єдиній