Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Коли смерклося, всіх без винятку цивільних робітників залізничного вузла відправили по домівках, залишивши на нічну зміну лише тих, які забезпечували безперебійний рух поїздів. Аж опівночі повз машиніста депо Михайла Завалюка, якому наказано разом з

помічником якнайретельніше підготувати на шосту годину ранку паровоз до відбуття, маневровий протягнув звичайнісіньку теплушку зі зрозумілими тільки залізничникам написами на різних її частинах, без якихось особливих позначок, страхітливих попереджень, що вирізняли б цей вагон із тисяч інших.

Михайло Завалюк міг бачити зі свого робочого місця, як теплушку причепили у хвіст потяга, що міг згодом стати і його головою. Усе залежало від того, в який бік рушати. Машиніст відчував, що своїм паровозом, який щойно з капремонту, він найближчим часом кудись поведе саме цей потяг, за формуванням якого ось уже кілька днів з наказу крайового Проводу ОУН спостерігало кілька робітників депо. Це було поки що єдине завдання щодо цього потяга (принаймні, про яке знав Михайло Завалюк). Інші члени ОУН, що працювали на станції, знали, певно, не більше, бо саме Завалюк був їхнім безпосереднім керівником у підпільній боротьбі.

Хоча поняття «боротьба» не дуже в’язалося з тим, що робили члени крайового осередку Організації українських націоналістів. Основне їхнє завдання — працювати і спостерігати. Жодних диверсій, шкідництва, якогось там саботажу вони не чинили, і це завдання, що вони тепер виконували, — мало не найперше відтоді, коли з наказу керівництва Проводу вони влаштувалися на залізницю.

Михайло підозрював, що саме для якогось виняткового завдання всю його групу й готували ось уже кілька місяців. І він був близький до істини.

Приблизно о niв на шосту ранку до Завалюка підійшло четверо військовиків. Старший запитав, чи готовий паровоз. Михайло кивнув. Солдати перевірили наявність вугілля і дров, щось запитали в помічника машиніста. Той дав одному з вояків довгий металевий прут, яким поштурхали всередині топки паливо, що зляглося. Солдат кілька разів, як здалося Завалюку, суто формально поштрикав у купу вугілля, кинув залізяку й залишився стояти з автоматом напоготові в кабіні машиніста. Двоє стали на підніжках обабіч паровоза, а четвертий причепився ззаду біля буфера.

Той, що в кабіні, наказав рухатися й показав у бік потяга, що стояв у тупику. Під’їжджаючи ближче, Михайло Завалюк помітив, що на кожному з вагонів, напакованих різним непотребом, лежать замасковані солдати, озброєні здебільшого кулеметами. Паровоз підігнали до того кінця, де була теплушка. «Значить, поїдемо на захід», — подумав Михайло і тут же почув команду «Вперед!». Дзиґарі показували шосту».

«Мазда» з Богданом Даниловичем і «Атех» мчала трасою серед інших автівок, що в цей останній день робочого тижня нескінченним потоком рухалися в бік, протилежний столиці, — на кілька днів відвезти своїх господарів удихнути свіже, хоч умовно чисте повітря десь у селі в стареньких батьків, чи біля річки, або в лісочку на своїх дачних сотках. Серед малолітражної дрібноти потужними кінськими тисячами йшли на обгін пансько-бандитські джипи, керовані «хазяями життя», що спішили до своїх палаців-мільйонників.

Від’їхавши кілометрів із десять, «Мазда» різко перемістилася в правий крайній ряд, а потім, виїхавши взагалі на обочину, зупинилася. Зорій і «Атех» уважно спостерігали, як повз них рухалися автомобілі. Жоден із них не пригальмував, не зупинився. Це могло свідчити про те, що, коли навіть і було переслідування, «Мазді» вдалося відірватися від нього. Постоявши хвилин із десять, авто бузкового кольору знову виїхало на першу смугу траси й за кількасот метрів, показавши лівий поворот, різко звернуло праворуч на малопомітну польову дорогу. За кілька кілометрів «Мазда» дісталася лісу й потихеньку почала пробиратися між дерев, гілок і товстелезним корінням далі в чагарники.

— Як я, га? Машина — звір, водій — ас! — видно було, що агенту явно не хотілося вимикати двигун. — Здається, з мене вийшов би добрячий агент 007, чи не так?

— З вас він уже вийшов, — сказав Зорій і прикусив язика.

— Що? — очі «Атех» округлилися.

Хотів сказати, що Джеймс Бонд відпочиває, — на виручку полковникові прийшла, як завжди, його бісова чарівна усмішка. — Але ми залізли сюди не для того, щоб, як співав і талановитий Булат, говорити одне одному компліменти. Пропоную прогулятися, бо такі часи настали, що й у власній машині не буває безпечно.

Зорій та «Атех» вийшли з «Мазди», помалу рушили межи дерев.

— Я хочу розповісти вам про те, в якому стані наша справа і що насправді діється, зокрема й навколо мене особисто.

Як, до речі, й навколо вас.

— Навколо мене? — знову здивовані очі «Атех».

— Так, і навколо вас. Мої люди, що опікуються, так скажемо, загальною аналітикою, тобто слідкують за змінами в політичній, економічній, соціальній обстановці в країні, звертають увагу й на те, як у тій чи тій ситуації поводяться активні політики й державні керівники найвищого ешелону влади, як корелюються їхні конкретні дії із загального плану заявами, піар-акціями, виступами «на публіку» тощо. Хочу сказати, що такий аналіз роблять не лише ті, які працюють на мене. Моніторять і наші з вами супротивники. Вони не сидять і не чекають, поки ми візьмемо владу й почнемо перетворювати нашу Україну з кримінальної олігархічної монархії на демократичну, вільну та квітучу, соціально орієнтовану державу.

— Богдане Даниловичу, ви ж знаєте: теоретично-філософські викладки мене не цікавлять. Я практик, мене більше приваблюють схеми й алгоритми майбутніх перетворень, а не їхні назви й фантики, за якими ховаються пустка і брак конкретних результатів.

— Так я ж і кажу — ті люди теж не збирають обгортки з цукерок. А якщо конкретно, то наші супротивники вже зауважили активізацію, що почалася в різних зацікавлених колах. Наприклад, вирахували й деяких наших людей. Не хочу вас лякати, але декого вони вже прибрали, а вас просто вичислили.