Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно
Одного разу Теслю завели до кімнати, де в ящиках, у паперових мішках і просто на стелажах лежали «трофейні» речі, вилучені ще в далекі повоєнні роки в період війни радянської влади зі своїм народом у західних областях України. Ці «речові докази» віднаходили у схронах і криївках, під час обшуків у квартирах підпільників-націоналістів, збирали на вулицях сіл і міст, здирали з парканів і стін будинків.
У цих архівних звалищах, які ніхто не розбирав роками, не систематизував, але й не знищував, лежали мертвим вантажем і мало-помалу оберталися на тлін унікальні листівки із закликами до боротьби проти «совітів», з роз’ясненнями тих чи інших історичних подій. Немало тут припадало порохом і художніх творів — віршів, пісень, малюнків, створених у підпіллі.
З усім цим добром міг вільно ознайомитися письменник Сашко Тесля. І він буквально закопався в цей, як вважали відомчі архівісти, мотлох. З багатьох документів щось виписував, деякі просто переписував від руки. Кожний папірець сприймав, як сумний привіт із тих далеких часів, і йому здавалося, що кожен аркуш политий потом, сльозами й кров’ю. На деяких справді були криваві плями або й сліди куль.
Саме серед тієї маси паперів Сашко й віднайшов ось цього листа. Той, хто писав, так і назвав його — «покаяння». Знову і знову читаючи сповідь з далекого серпня 1947-го, Тесля уявляв ту людину так виразно, що міг заприсягатися — він автора знав особисто. Але найважливіше, в чому був упевнений Сашко, — покаяння тій людині не допомогло. Згодом підтвердив його думку маленький аркушик (на півсторінки учнівського зошита), знайдений у тому самому архіві, у тій самій кімнаті дещо пізніше. Сашко передбачав, що серед сотень «актів-вироків» знайде й той, що засвідчить не лише останній день життя автора «покаяння», а й те, в який спосіб змусили закінчити його короткий земний шлях браві хлопці з оунівської СБ.
Але все те — і архів, і документи, і роздуми про трагічні долі людей з далеких сорокових — було колись, і, як здавалося нині Теслі, в іншому його житті. Нині, тримаючи в руках лист-покаяння, Сашко думав про себе. Ні, не лише про себе. Він думав про Ніну.
Мабуть, талановитий письменник Тесля був слабкою людиною. Бо сильні люди, особливо чоловіки, зазвичай не плачуть.
Сашко сів за свій письменницький стіл і… пустив сльозу. Плакав він гірко-гірко, довго-довго й тихо-тихо. Потім рішуче витер тильним боком долоні очі, поклав перед собою лист-покаяння, перечитав текст, перевернув аркуш і на чистій стороні розмашисто написав кілька рядків.
8«Михайло Завалюк знав, що має зараз зробити. Перед тим місцем, де колія повертатиме вліво, він повинен збавити швидкість до мінімуму. Німці, що охороняють паровоз, повинні це помітити й наказати збільшити швидкість. Помічник почне швидко кидати вугілля в топку, Завалюк наддасть пару, і тоді має статися головне…
Так усе й вийшло. Помічник кидає вугілля, потяг набирає швидкість, німець уважно стежить за дорогою. Далі все відбулося за лічені секунди. Завалюк побачив метрів за триста на колії кілька великих колод. Німець теж це помітив, але тут же його звалив потужний удар лопатою по голові. За мить Завалюк уже летів під укіс, тримаючи в міцних обіймах перед собою охоронця, що стояв раніше на підніжці паровоза. Одночасно помічник машиніста зробив те саме. Тільки він летів на інший бік, тримаючи другого охоронця. А вже за мить потяг на повній швидкості врізався в барикаду. Потужний вибух підняв у повітря паровоз, рейки, шпали, колоди… Вагони лізли один на одного, переверталися, спалахували. Серед скреготу заліза й гудіння вогню пролунала кулеметна черга. З різних боків чулися поодинокі постріли. Це бійці «Остапа» із засідки знищували тих німецьких охоронців, які дивом залишилися живими.
Хвилин за десять стрілянина припинилася. Один вагон і залишки паровоза ще горіли. «Остап» і кілька бійців вискочили із засідки й перебіжками наблизилися до теплушки. Вагон перевернувся на бік так, що двері опинилися згори. їх швидко відчинили. У самісінькому кутку лежав величезний ящик, збитий з грубо обтесаних дощок, який тут же розбили сокирою. Усередині була стара добротна дерев’яна скриня, місцями оббита смужками жерсті. «Остап» наказав тягнути її з вагона. Чотири бійці схопили скриню з боків і спробували підняти, але їм удалося тільки ледве зрушити її з місця. А позаяк двері були не збоку, а згори, зрозуміли, що так просто скриню не витягти. На пропозицію одного з бійців розбити скриню й перевантажити те, що є всередині, на воза, командир відповів категоричним «Ні!».
За наказом «Остапа» всі бійці вилізли з вагона. Підійшов, притримуючи на грудях німецький автомат, Завалюк.
— Де помічник? — коротко кинув «Остап».
— Невдало приземлився, — так само коротко відповів Завалюк.
— Треба якось витягти скриню, — «Остап» кивнув у бік перекинутого вагона.
Завалюк швидко стрибнув усередину й за кілька хвилин виліз.
— Ходи зі мною, — звернувся машиніст до бійця, який стояв із сокирою. — Решта — марш усередину.
Обійшовши вагон, Завалюк зупинився біля того місця, де всередині стояла скриня.
— Піддівай оцю дошку, — показав бійцеві на кут вагона. Той вправно колупнув кінцем леза. Дошка легко піддалася. — Тепер оцю дошку ось тут, — показав Завалюк.
За десять хвилин у стіні вагона зяяв отвір, через який можна було змайнати скриню. Підклали дві товсті лати, й невдовзі скриня вже стояла на возі, запряженому двійкою.
Коли потяг
