Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Я приїхала сьогодні з гастролей і знайшла вдома на столі ось цю записку, — жінка простягнула Зорію аркуш паперу. — Боюся, що з Сашею трапилася біда. Непоправна, — в очах Ніни Теслі з’явилися сльози. Видно було, що їй важко стримуватися, але вона не розплакалася.

Зорій пробіг очима дрібно написаний текст, перевернув аркуш і на звороті прочитав кілька разів записку. Він дивився на ті три рядки, написані знайомим почерком, і удавав, що ще читає. Але Зорій уже не читав. Він боявся підняти очі й подивитися на дружину письменника. Із записки було все зрозуміло й однозначно вказувало на те, що трапилася біда. І в цій біді винен він — полковник держбезпеки Зорій.

Та все ж безкінечно стояти ось так і мовчати Богдан Данилович не міг. Треба щось сказати, заспокоїти, пообіцяти, запевнити…

— Треба шукати Сашу, — наче зрозумівши пікантність ситуації, вивела Зорія зі ступору Ніна.

Так, будемо шукати, — швидко відповів Богдан Данилович. — 3 вашого дозволу, я поки що залишу цю записку в себе. А про який рукопис у ній ідеться? — Зорій кивнув на аркуш, який тримав у руці. Ніна простягнула полковникові поліетиленовий пакет. Богдан Данилович витягнув з нього папку, розв’язав поворозки й почав гортати.

— Це рукопис роману, над яким Саша працював останні роки. Хоча, мені здається, він працював над ним стільки, скільки я його пам’ятаю. Можливо, все життя. А якщо чесно, то писати роман — це й було його життя. Принаймні я так думала донедавна. А тепер виявляється — у Саші були й інші інтереси, про які я наміть не здогадувалася. Спочатку не здогадувалася.

Зорій мало не зойкнув. Він так яскраво згадав слова Сашка Теслі під час однієї з їхніх численних дискусій на літературні теми. Тоді, відповідаючи на репліку Зорія щодо тривалості написання Теслею його роману, письменник з якоюсь гіркотою в голосі промовив:

«Для мене написання роману — це і є саме життя. Не хочу примазуватися до слави великих, але Іван Гончаров, якого я люблю, можливо, найбільше з усіх російських класиків, писав про свій, як по мені, найкращий твір «Обрив», що той роман і було саме його життя. Писав же цей роман Гончаров понад двадцять років. Я ж свій роман пишу стільки, скільки себе пам’ятаю».

Ніна дивилася на цю людину, що стояла зараз тут, перед нею, й гортала сторінки рукопису, до якого ще кілька днів тому торкалася рука її найближчої, найріднішої людини, її єдиного — першого й останнього — кохання. Вона підспудно відчувала, не знаючи насправді всього того, що поєднувало її Сашка й цього сивого статного мужчину, слова про якого були фактично останніми словами чоловіка, що саме він не в останню чергу причетний до того, що колись упевнений у собі талановитий і перспективний письменник, люблячий чоловік і батько поступово обернувся на безвольного алкоголіка. Ніна нічого не знала напевне, вона лише здогадувалася, що могло бути спільного в полковника державної безпеки і її Сашка.

Жінка намагалася подивитися в очі Зорію, а він не міг їх підняти — усе гортав сторінки, в яких, можливо, містилася якась чужа таємниця або й розгадка того, що трапилося з Сашком. Нарешті Богдан Данилович сказав:

— Сашко — гарна й порядна людина. Вам ні в чому його підозрювати. Він — свята людина.

— Святими стають після смерті, — Ніна різко розвернулася й пішла. Богдан Данилович проводжав її поглядом, поки вона не щезла в темноті.

— Ні, — промовив він тихо, — святими стають за життя. Просто після їхньої смерті ті, які були поруч із ними, починають розуміти, що жили зі святими…

Зайшовши в квартиру, Богдан Данилович прошмигнув у свою кімнату, навіть не зазирнувши на кухню, де зазвичай бувала його дружина Надія. Вона там не лише куховарила — вона там жила: дивилася телесеріали, в’язала, читала жіночі романи, детективи й товсті журнали, вела телефонні розмови з колегами та з єдиною своєю подругою. Зараз Зорій навіть не встиг зрозуміти, вдома вона чи ні.

Перевдягнувшись у легенький спортивний костюм, Богдан Данилович сів за улюблений письмовий стіл, поклав перед собою аркуш, який йому дала Ніна Тесля, й почав читати.

Ти вигодувала моїх батьків, породила мене, виховала, виростила, щоб став я твоїм громадянином, щоб служив тобі вірно, чесно, віддано, безкорисливо, щоб присвятив тобі все, що маю найдорожче — своє життя — і поклав його на вівтар заради тебе.

Але, нене моя! Україно! Чи гідний я піднести очі свої на Твій образ, на Твою красу, що зі смутку вбралася в терновий вінок, з якого спадають краплини крові кращих дітей твоїх?!

Чи можу я дивитися на ту сумну красу твою в терновому вінку? Ти йдеш в ореолі визвольних прапорів під гаслом: «Здобудеш Українську Самостійну Соборну Державу або згинеш в боротьбі за неї!»

Від ореолу Твоєї слави розходиться проміння на всі покоління, що були й залишилися на сторінках історії. За Тебе борються нинішні й боротимуться прийдешні Твої діти!

Як сумно усміхатися до свого скривдженого, засмученого, зганьбленого, заплаканого народу, але народу-героя! Як майорить у височині синьо-жовтий стяг бойовий, як сонячно сяє тризуб золотий!

Тільки я плачу, плачу гірко, безутішно. Я, Твій блудний син, я — каїн, я — іуда, я — зрадник свого народу. Я пішов на услугу до наїзника, який кривдить Тебе, який катує Тебе.

Але прозрів і зрозумів провину свою і, падаючи навколішки