Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Андрій Бучацький, 1909 року народження — це хлопчик, який «мрійливо розглядає хмарки». У дитинстві — допитливий, розвинений, розумний. Саме навколо нього побудувати основний сюжет другої частини роману. Андрій бере участь у основних подіях 30-40-х років у Західній Україні.

— Софія Бучацька, 1906 року народження, старша сестра Андрія. Пошук місця в житті. Любить брата, підтримує його ідейну боротьбу, але осуджує його екстремістські методи. Софію кохає друг брата Андрія — Тарас (терорист, затятий екстреміст). (Діалоги Андрія Бучацького і Тараса Валюха про ситуацію в українському політикумі. їхні дії, спільні й окремі, дають картину боротьби ОУН з поляками, а потім з совітами). Але Софія кохає іншого — Олеся (Леся) Косовського.

— Лесь Косовський — 1906 року народження, член ОУН(с), поміркований націоналіст, культурний, вихований, толерантний. Позитивний герой. У конфлікті Тараса Валюха і Леся Косовського — історія боротьби ОУН(б) й ОУН(с). Тарас Валюх, скориставшись майже непритомним станом Софії, ґвалтує її. Софія вимушена вийти заміж за Тараса. У них народжується син Миколка (1924 р.н.), який у 1946 році знайомиться з молодою вчителькою Ганною (Ганнусею), яку прислали до Галичини зі Східної України «відроджувати радянську владу». У стосунках героїв цього періоду — складні історичні події того часу: боротьба українських націоналістів проти енкаведистів і совітів.

— Юліан Бучацький, брат Олексія Бучацького, 1887 року народження, народився в Галичині. За своїми переконаннями — соціаліст-демократ. Має сина Романа. Уникнув відправки в 1939 році до Сибіру. Чому його не заарештували — не знає й сам. Вижив у війну. Займав пасивну позицію. У жодній боротьбіучасті не брав. Після повернення радянської влади відправлений до Сибіру як ворог народу лише тому, що його брат уже в Сибіру.

— Роман Бучацький — син Юліана Бучацького, 1910 року народження, грамотний, освічений, зі знанням іноземних мов (польської, німецької, угорської). Заради спасіння свого батька, якого погрожували заарештувати й відправити до Сибіру, Роман погоджується на співробітництво з НКВД, стає агентом».

«Цікаво, скільки ж ти встиг написати з цього всього, любий мій друже? Яка сила задуму! Ох, Сашко, Сашко! Що ж ти наробив? Хто ж про все це тепер напише? Де ж ти тепер і де тебе шукати?»

Богдан Данилович узяв ще кілька аркушів і читав далі.

«Червоноармієць Василь Хижняк розгорнув аркуш з надрукованим дрібно-дрібно щільним текстом, що, мабуть, від багаторазового читання потерся на згинах до дірок. Василь зняв його з паркана біля заготконтори, яку охороняв сьогодні вночі. Він тільки на мить задрімав, прихилившись до якогось старого сухого дерева, а коли прокинувся — побачив цей папірець. І умудрився ж хтось причепити? Майже на носа червоноармійцю Хижняку.

Одразу вдарити на сполох, викликати допомогу, оточити село? Ну, і що далі? Як пояснити, чому червоноармієць Хижняк не помітив, як класовий ворог прилаштував листівку на паркані? А що то був класовий ворог — сумніву немає. На політпросвіті з подібними паперами ознайомлювали. Та й підпис на аркуші Василь, хоч і темно, розгледів добре: Українська Повстанча Армія.

Викинути. Пожмакати — і викинути. Або краще — спалити. Хоча аж кортить почитати, що ж цього разу там пишуть ті бандерівці. Ніяк не вгомоняться. Війна з фашистами давно закінчилася, а ці все воюють, стріляють.

Змінити Хижняка на посту прийшов його товариш Петро Дранко. Вони обидва з Полтавщини. Призвалися під кінець війни, у лютому 1945-го. І ось уже понад півтора року служать тут, на Західній Україні. Ловлять «бандитів» полісах, охороняють соціалістичне добро від тих-таки лісових розбійників, беруть участь в облавах і засідках. Бандерівці — народ серйозний: усі місцеві, не так-то просто їх піймати. Кожну стежку знають, у кожній селянській хаті знайдуть сховок.

— Тут така справа, — почав Василь непевно. — Знайшов випадково ось цей аркушик. Що воно таке — ще й не встиг подивитися. Може, почитаємо разом? Тобі ще стояти й стояти, а я теж начебто вже нікуди не спішу.

— Що то за папір? Дай сюди, — Петро намагався прочитати текст. — Темно, ходімо ближче до стовпа, там видніше.

Високо на дерев’яному стовпі тьмяно блимала лампочка. Червоноармійці підійшли ближче до світла.

— Нічого не видно, — сказав Петро. — Давай прочитаємо завтра вдень. А поки що йди відпочивай. Папірець я залишу в себе.

— Чому, це ж я його знайшов.

— Слухай, що кажу. Ти молодший, недосвідчений: а як там щось крамольне? Ще попадешся.

— Авжеж, крамольне, — Василь насупився. — Листівка це. Бандерівська.

— А ти вже встиг прочитати?

— Ні, не читав, але розгледів підпис унизу. Бачиш, там написано: Українська Повстанча Армія, — Василь тицьнув пальцем у папір.

— Та тут ще якісь каракатиці надряпані олівцем, — Дранко підніс аркуш ще ближче до очей, намагаючись прочитати слово. — «Кр…, Кру…, Крук», — нарешті прочитав він.

— Що ще за крук? — запитав Василь Хижняк.

— Так говориш, знайшов випадково? — Петро пильно подивився в очі товаришеві».

Напад на Богдана Даниловича й побиття його невідомими, попередження Файлова про організоване полювання на Шершуна й Зорія, загибель самого Файлова й передсмертна розповідь про пригоду з його батьками й іншими людьми, яка схвилювала полковника й запала йому не лише в голову, а й у душу, — все це відволікло на певний час увагу від головного. Богдан Данилович нарешті зізнався собі в тому, що не займається тим, заради чого та через що й трапилися всі ці події. Так, саме супутні події стали на заваді втіленню його мети,