Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Богдан Данилович уже звик до того, що потрібно висмикувати волосинки, які дедалі частіше настирливо стирчали з носа: сиві, довгі, цупкі та грубі, наче дріт. Та й інші частини обличчя потребували догляду: брови кошлатішали й де-не-де ставали теж сивими; завелася рослинність у вухах і кущилася дедалі буйніше й буйніше, як омела на осокорі.

«Не може бути, щоб мене не прослуховували, — Зорій задумливо ходив кімнатою. — Так, напевне прослуховують. Можливо, і візуальний контроль є. Логічно: якщо слухають, то й дивляться».

Полковник підійшов до столу, сів на стілець, узяв аркуш паперу, написав кілька слів, які нічого не означали, підвівся, зайшов до ванної кімнати.

«Ні, тут можуть і не встановити апаратуру, — Богдан Данилович вийшов. — Мене вони пасуть. Упевнений, що пасуть. Не можуть не пасти. У такому разі що мені вигідно: щоб вони думали, наче я можу як професіонал апріорі передбачати наявність у моїй квартирі техніки, чи я начебто не підозрюю про спостереження?»

Богдан Данилович зробив кілька цікавих рухів головою, наче крутонув нею, скинувши якусь ношу, що заважала. Увімкнув спочатку телевізор, потім відеоплеєр, вибрав на стелажі касету, поставив. На екрані з’явилися дві красуні, які пестили одна одну, цілували в губи, інтимні місця, стогнали й охали. У Богдана Даниловича вдома було кілька таких касет, вилучених слідством в одній кримінальній справі, які він залишив собі просто так, сам не знаючи, для чого. І ось бач, згодилися.

Рука Богдана Даниловича повільно проникла під пояс спортивних штанів, спочатку мляво, а потім дедалі інтенсивніше торсала й м’яла дітородний орган, призначений природою зовсім не для цих вправ…

«Що я роблю? Якщо вони записують (а вони точно записують), то це все повернеться проти мене. Коли стане питання боротьби не на життя, а на смерть, покажуть мої анатомічні вправи по всіх телеканалах. І не лише в Україні, а й у всьому світі. Аякже, сенсація: полковник спецслужби у вільний від роботи час «рукоблудствує». Ні, зараз думай не про це. Уяви, що ти підліток і займаєшся звичним для цього віку ділом. Вони не повинні запідозрити, що я знаю про стеження. Та все ж я не дам їм такого задоволення — побачити моє вимушене задоволення. Ти диви, ще й каламбурю».

Богдан Данилович спустив штани і, підтримуючи їх однією рукою, а другою тримаючи ошалілий від незвичних вправ «інструмент», швидко вибіг до ванної, де вмить тисячі нереалізованих життів даремно з’явилися на світ, щоб за якісь секунди з’єднатися зі струменями води й обернутися на звичайні каналізаційні відходи.

Полковник дивився на розчервонілу плоть, яка ще смикалася й до якої навіть доторкнутися було боляче. І гидко…

«Начальник обласного управління НКВД полковник Дацюк почув стрілянину й вибухи ще здалеку, але, під’їжджаючи ближче до місця, де тривав бій, він уже відчував його характер… Йому попередньо доповіли,

що 25-й винищувальний загін окремого полку НКВД, що дислокувався в передмісті Львова, переслідує боївку СБ ОУН і зараз веде з нею бій. Він також знав, що ця група виконує якесь дуже важливе й надтаємне завдання найвищого керівництва УПА… Агент «Полох», якого завербував сам Дацюк, цього разу чітко спрацював.

— Товаришу полковнику! — командир загону виструнчився, взявши під козирок. — Загін оточив бандитів і, щоб уникнути зайвих жертв, веде прицільний вогонь з укриттів, поступово наближаючись до ворога.

— І скільки ви будете так «наближатися»? — гаркнув полковник. — Скоро сутеніє. Хочете, щоб вони під прикриттям темноти знову вислизнули крізь ваші доблесні «щільні ряди»?

Співробітники обласного управління НКВД разом із численними військами та яструбками вже кілька місяців ганяються за цим загоном УПА, на чолі якого стоїть найжорстокіший, найхитріший і, можливо, найрозумніший есбешник, член крайового проводу ОУН «Остап».

І ось тепер є майже сто відсотків упевненості, що на цій висотці оточено саме загін «Остапа». Найімовірніше, і він серед тих, які відстрілюються від атак радянських бійців. Щодо самого завдання, яке виконує загін «Остапа», у Центрі натякнули: йдеться про великі гроші чи матеріальні цінності.

— Слухай мою команду! — полковник підійшов до бійців, які ховалися за пагорбами, деревами, пеньками, поваленими напівтрухлими стовбурами старезних ялин. — В атаку на ворога, з масованим вогнем, за мною — впере-е-ед!

Полковник вихопив із кобури пістолет, кілька разів пальнув у напрямку висотки й побіг, пригинаючись, обминаючи дерева, навіть на мить не зупиняючись біля них. Солдати з криками «Ура!» кинулися в наступ, стріляючи в бік ворога».

— Богдане Даниловичу! — жіночий голос прозвучав хоч і тихо, але зовсім близько, тому полковника заскочив зненацька. Майже біля самого входу до під’їзду будинку, в якому мешкав Богдан Данилович, стояла жінка. Полковник не відразу пізнав Ніну Теслю. Надворі сутеніло, вуличного світла ще не вмикали, та й бачив Зорій дружину Сашка лише раз, коли повідомляв про те, що Сашко потрапив у Павлівку, й ще кілька разів у театрі та по телевізору.

Ніна стояла нерухомо, наче роздумувала, чи правильно вона зробила, що покликала цього майже незнайомого їй чоловіка.

А в Зорія вже щось тривожно кольнуло в серці — відчуття наближення якоїсь невідомої небезпеки. Не привітатися ж прийшла сюди ця відома на всю Вкраїну й на півсвіту жінка.

— Доброго вечора, пані Ніно! Як ви мене знайшли? — Богдан уже взяв себе в руки.

— Звернулася до знайомого, який працював донедавна в СБУ. Він підказав…

— Що