Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно
Сашко Тесля вийшов до річки в тому місці, де кущі верболозу майже сягали берега. Тут Дніпро плинув тихо, розтікаючись межи широких і зовсім вузеньких рукавів і заток. Письменник добрався сюди на автобусі, що прямував зі столиці до районного містечка; вийшов на півдорозі й дочимчикував до того місця, де колись відпочивав з друзями ще замолоду. Одного разу він привозив сюди дружину. Тоді вони добре відпочили — засмагли на сонечку, накупалися, намріялися.
Чого саме сюди потягнуло Теслю, він тепер не замислювався. Відбувалося все наче в маренні: вийшов з квартири, доїхав у метро до приміського автовокзалу, сів у автобус і… ось він тут.
Тесля постояв хвилин десять на березі, задумливо дивлячись на воду, потім почав повільно роздягатися. Скинувши
весь одяг і залишившись у самих трусах, Сашко повільно пішов у воду. Коли це позаду почувся якийсь шум, наче хтось боровся. За кущами не видно, що там робиться, але Тесля зрозумів — хтось іде до берега. Він умить вискочив з коди й заховався у верболозі. Через хвилину кроків за двадцять від того місця, де засів Сашко, з кущів хтось почав вилазити. Так, не виходити, а саме вилазити. Письменник побачив двох чоловіків, які, зігнувшись у три погибелі, крехтячи й неголосно лаючись, щось тягнули чи то в ряднині, чи в ковдрі.
Біля води вони опустили ношу на пісок і розігнули спини. Один із них був високий, кремезний, років сорока, з білявим довгим волоссям, другий — невеличкий чорнявий хлопець років двадцяти.
— Хай воно сказиться! — блондин витер чоло рукою. — Нехай би ті, хто мочив, самі й тягали це лайно. Найшли асенізаторів.
Тільки зараз Сашко побачив, що з клунка стирчить оголена людська нога. У цей час чоловіки, мабуть, вважаючи, що вже перепочили, знову взялися за ношу.
— Треба затягти подалі, а то тут течії майже немає, за кілька хвилин труп приб’є знову до берега, — сказав довготелесий і озирнувся. Аж гульк — на березі неподалік лежить одяг. Чорнявий теж повернув голову в той бік, і вони враз відпустили кінці ряднини. Підійшовши мовчки до одягу, почали промацувати поглядом найближчі кущі.
День сонячний, весняне молоде листя ще не зовсім розпустилося і… вони побачили Сашка, який принишк за верболозом.
— Ану сюди бігом! — ревнув блондин.
Тесля вийшов з-поза кущів і підійшов до чоловіків.
— Ти хто і що тут робиш? — уже спокійніше запитав білявий.
— Я людина, і прийшов сюди, бо мені так треба, — тихо сказав Сашко, ще й гордо підняв голову.
— Чув, Гуня, воно — людина, — блондин єхидно чмихнув. — Ти шо, не поняв, куди попав?
— Колися, падла! Слідив за нами? — намагався підпрягтися й малий.
— Дуже ви мені потрібні, покидьки, — знову спокійно промовив Сашко. Він уже зрозумів, на кого нарвався, і тепер хотів, щоб вони зараз вчинили з ним те, що він буквально десять хвилин тому намагався зробити сам. Аж тут блондин зненацька різко викинув праву руку вперед, і це було останнім, що Тесля тоді побачив.
10«Бій тривав уже кілька годин. Солдати атакували без натиску, методично наступаючи крок за кроком, рухаючись від дерева до дерева, повільно просуваючись уперед. Видно було, що вони більше дбали про свою безпеку, ніж намагалися знищити «бандитів», бо ті залягли на пагорбі, де ще й росли товстелезні вікові ялини.
Загін «Остапа» потрапив у пастку. Бійці відстрілювалися короткими чергами з німецьких шмайсерів, намагалися влучно вести вогонь із крісів. Воякам цього особливого загону УПА, сформованого винятково з есбістів, було зрозуміло: цього разу живим звідси жоден із них не вийде. Поряд із бійцями, що вели вогонь з укриттів, уже лежало кілька вбитих упівців, на яких живі не звертали жодної уваги.
Очолював відсіч енкаведистам сам командир загону «Остап». Посилаючи кулю за кулею в бік ворога, в голові «Остапа» гострими осколками завдавали болю два питання, на які навіть перед лицем смерті він повинен знайти відповідь. Хоча перше питання про те, хто цього разу їх зрадив, на ділі вже не було важливим. Навіть тоді, коли б «Остап» усе-таки знайшов на нього відповідь. Випадки зради в лавах підпільників останнім часом не були рідкістю. Загнані в безвихідь, люди навіть суворого й твердого гарту вагалися, дедалі частіше їх охоплювали розпач, зневіра. І як наслідок — рішення на користь старої як світ істини: своя сорочка ближча до тіла.
Тепер «Остап» гарячково думав про те, як виконати вже останнє завдання командувача УПА Романа
Шухевича. У самому центрі кругової оборони стояла наспіх прикидана гіллям дубова скриня, по краях оббита залізними кутниками із заклепками. Що було в тій скрині, «Остап» не знав. Але здогадувався. Маючи загальний об’єм з півкубометра, вона була такою важкою, що вантажили її вісім дужих бійців СБ, штовхаючи вгору по приставлених до воза березових латах.
А в лісі, коли на їхній, здавалося, таємний постій напали совіти, чотири бійці насилу зіштовхнули ту скриню просто на землю. Вона впала гучно, зарившись у лісовий наст майже на чверть. Нині скриня стояла там, куди її скинули, і саме про неї думав «Остап». Командувач наказав йому заховати скриню в надійному місці з кількома перевіреними бійцями СБ, після чого всіх їх особисто знищити. З усього видно, що робити «Остапові», слава Богу, цього не доведеться — їх усіх тут порішать енкаведисти і яструбки. А ось завдання провідника слід виконати.