Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Та, здається, потреба в цих заходах уже відпадає. На мій погляд, усе скоро закінчиться. Тут врешті-решт запанує спокій, люди мирно працюватимуть, відбудують те, що зруйнувала війна і ця… «міжусобиця».

— Ви думаєте, люди вийдуть з лісів і здадуться владі? І що влада з ними зробить?

— Хто не вбивав — простимо. У кого руки в крові — дістануть по заслугах, — суворо промовив Гниря.

— Ой, боюся, що малувато буде таких, у кого чисті руки, — думаючи про щось своє, сказала Аня. — А значить — небагато знайдеться тих, хто покається.

— Значить — знищимо як ворогів народу, — в очах капітана МГБ блиснув злий вогник.

— Отож-бо й воно, — якось зовсім по-дорослому випливли слова з вуст дівчини й стали між нею і Вадимом.

— А ви наче про щось жалкуєте? — Гниря радше стверджував, ніж запитував.

— Побачимо… — погляд Ані обминув очі капітана й зупинився в пустці темного березневого вечора».

Після кількаденної страшенної спеки — сьогодні дощ. Навесні люди так чекають на опади! Богдан Данилович дивився у вікно свого кабінету: дощ рівний, дрібний, без вітру, що буває рідко після спеки. І хоч десь гриміло, горизонту за високими будинками не видно, в Києві, у центрі — спокій. Цей невеликий дощ лише здійняв порох і ще його не прибив. Запах пилу розтікався між будинками, проникав у під’їзди, у відчинені вікна, в салони автомобілів, викликаючи алергійне бажання позбутися цього нудотного запаху. Хотілося, щоб дощ — справжній, потужний, густий — уже падав швидше і прибив цей нестерпний порох.

Богдан Данилович кілька разів підходив до столу, брав слухавку й навіть починав набирати номер, але на останній цифрі зупинявся, думав і клав трубку на місце. Зорій ніяк не наважувався зателефонувати Марчуку. Стільки років не бачилися!.. Який він тепер, його кумир, учитель і наставник у минулому, недосяжний авторитет і знакова фігура політичного істеблішменту сьогоднішньої України? Що він йому скаже? Він, полковник — генералові армії, колишньому керівникові СБУ, прем’єр-міністрові тощо. Мовляв, здрасьтє, а ось і я! Не чекали? А чи не погодитесь ви, шановний Євгене Кириловичу, взяти участь у такому маленькому бордельєрчику? Що за бордельєрчик? Та пусте: треба вчинити державний переворотець. Такий малесенький-малесенький. Чим можете допомогти? Як це — чим? Та хоча б порадою. Чи, може, вас влаштовує те, що коїться нині в нашій державі, у становленні якої ви свого часу відіграли не останню роль?

Зорій розумів, що навіть своїм простим зверненням до Марчука з проханням щось порадити він його елементарно підставляє. Уявив, як розповідає людині, з якою ніколи не був настільки близьким, щоб відверто втаємничити її в свої плани, про намір змінити верхівку влади. Та й на ділі — майже нею владу. І це все він розповідає самому Євгенові Марчуку, з яким не розмовляв серйозно відтоді, як той пішов із СБУ в урядові структури. Хіба кілька разів зустрічалися випадково на якихось офіційних заходах: «Добридень-здрастуйте!» І як людина — мудра, досвідчена, котра не раз бувала в складних ситуаціях, — повинна зреагувати на ту маячню, якою, безперечно, здасться Марчукові пропозиція Зорія? Богдан Данилович же і йому не буде всього розповідати. А за самими куцими натяками ЄК, як дотепер називають Марчука колишні його підлеглі, може нічого не зрозуміти. А як і зрозуміє, то що він, генерал армії, повинен сказати полковникові, який рангом на багато сходинок нижче? Тим більше, не відаючи, що собою являє нині цей полковник. Хто-хто, а Євген Кирилович знає, що таке провокація.

Водночас Зорій чомусь менше за все боявся, що Марчук його здасть владі. Не та це людина, не та. Хоч сам був у тій владі на найвищих щаблях — знає їй ціну. Особливо нинішній. Мабуть, і підійшов від активної політики, переконавшись, що батогом обуха не перебити.

А може, ще є порох, і він, як і Богдан Зорій, теж щось «ліпить», на кшталт — «хто ж урятує Вітчизну, як не стара гвардія чекістів»?

Телефонувати чи ні? Ув’язувати цю авторитетну й заслужену людину в свої небезпечні плани?

Ну, в тебе ж, полковнику, фантазія — ого-го! Але ж тепер — мабуть, не всі дома. Можливо, справді для початку просто поговорити про життя-буття, він же сам колись при зустрічі сказав, мовляв, треба б «пересіктися», побалакати. Чи просто так було сказано, для годиться?

Усе це аж бурунилося в голові, Зорій і далі мучився, то тримаючи руку на телефонному апараті, то, підійшовши до вікна й дивлячись на вулицю, сам себе переконував у недоцільності планів стосовно Марчука. Євген Кирилович мав свою позицію, яка могла кардинально відрізнятися від Богданової. Та й видимість відходу екс-прем’єр-міністра від активної політичної діяльності могла насправді бути лише видимістю.

Нарешті все-таки пустилася справжня злива. Блискавки кресали вже дуже близько, десь над самісіньким центром Києва. Стояв суцільний гул від сигналізацій автомобілів, яких у Києві вже стільки, що не пройти навіть тротуарами.

І, певне, саме буря і блискавки привели Богдана Зорія до тями, допомогли прийняти рішення: Марчукові поки що не телефонувати. Принаймні, якщо й доведеться зустрітися, про свої задуми й плани Богдан Данилович генералові одразу не говоритиме. А там — як Бог дасть.

Добре, що навіть досконала закордонна спецтехніка не могла прочитати думок, які роїлися в цей час у голові полковника. Тому в кімнаті, що лише через кілька стінок від кабінету Богдана Даниловича, людина у навушниках постійно доповідала телефоном: «Ходить — і мовчить. Сидить за столом — і мовчить. Раз по раз бере в руки слухавку — а нікому не телефонує. Веду спостереження далі…»

«Ходить — і мовчить. Ну-ну, — на другому кінці телефонного дроту солідний мужчина теж ходив по