Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Саме це Зорію нині спало на думку, хоча й нинішні бандити можуть у такий спосіб усувати конкурентів. Але чому ж одразу спливла в пам’яті ця аналогія? Причому — одразу, коли він побачив стан обличчя трупа. Тепер до Зорія поволі почало доходити: асоціацію зумовила розповідь Файлова на їхній останній зустрічі. Тоді Богдан Данилович навіть не знав, як повестися й що робити. Денис Юрійович розповів таке, після чого полковник мав повне право порушувати питання перед начальством про подальшу долю Файлова, тобто взагалі про можливість його перебування на службі в органах держбезпеки. Непідтвердження біографічних даних — серйозна річ…

«— Капітан Гниря, слідчий відділу Управління МГБ по Львівській області, — відрекомендувався чоловік, що сидів за столом у кабінеті, куди щойно привели Аню з камери (там вона просиділа ніч після того, як її забрали з сільської контори). — Зараз я проводжу офіційний допит під протокол. Вважайте, того, про що ви вже розповідали в конторі оперативним працівникам, не було взагалі. Ви будете відповідати на конкретні запитання і зобов’язані говорити тільки правду. Якщо вас піймаємо на брехні — відповідатимете за всією суворістю радянських законів. Тому раджу вам говорити тільки правду. Тим більше, що нам майже все відомо. Не вистачає лише деяких деталей.

— Я вже все розповіла вашим… Більше мені додати нічого.

— Ви чули те, що я зараз говорив? — спокійно спитав капітан. — Розкажіть, як ви потрапили в село Кринички, адже працювали й проживали в сусідньому селі Великопіллі?

— Уже всі лягли спати, коли до хати, де я квартирувала, увірвалися озброєні люди. Як потім з’ясувалося, то були лісові бандити. Я їх ніколи раніше не бачила, тому злякалася й забилася в нішу біля печі, межи рогачів. Сім’ю Красуляків витягли з хати й потім, за кілька хвилин, я почула крики. Коли стало тихо, я вилізла зі схованки й виглянула у вікно. Була ніч, і я, нічого не побачивши, потихеньку вийшла з хати. Хоч було темно, я вгледіла, що посеред двору лежать Красуляк, його дружина, невістка та її маленький син. Схоже, вони були мертві. Я вискочила з двору. А дорога від хати лише одна — з лісу повз нас і до контори. Я подумала, що бандити пішли, мабуть, до контори чи до хат інших людей, і побігла в ліс. Не пам’ятаю, як довго бігла, але опинилася в якомусь селі. Постукала в першу хату, мені довго не відчиняли, може, видивлялися у вікно, а потім таки відчинили. Я все їм розповіла — чоловікові й жінці. Вони, навіть не засвічуючи лампи, сказали мені лізти на піч.

Не встигла я задрімати, бо перед очима стояли вбиті Красуляки, як у двері й у вікно одночасно хтось почав гупати. Жінка засвітила лампу, а хазяїн відчинив двері. До хати вдерлися двоє у військовій формі. Один з пістолетом, другий з автоматом. Я помітила, що на формі нема погонів. Чоловік, що з пістолетом, закричав: «Ви переховуєте москальку, де вона?» Мене стягли з печі, штовхнули до стіни, потім почали бити хазяїна. Той, що з пістолетом, мабуть, старший, лаявся, називав хазяїна прислужником совітів, запроданцем, а потім наказав вивести його й розстріляти. За кілька хвилин знадвору почулася автоматна черга. Хазяйка зойкнула й хотіла вискочити із хати, але той, що з пістолетом, почав її бити. Вона його з силою відштовхнула від себе, він упав і вдарився головою об лавку. Ми з хазяйкою стояли як укопані, а коли зрозуміли, що чоловік мертвий, вийшли у двір. Уже розвиднялося, ми побачили, що хазяїн стоїть перед чоловіком, який був з автоматом, живий-здоровий. Почувши, що хтось вийшов із хати, чоловік з автоматом повернувся до нас, і тоді хазяїн кинувся на озброєного й задушив його. Потім мені пояснили, що ті двоє — націоналісти, і що тепер треба заявити властям і розповісти, що сталося. Чоловік і жінка перетягнули тіла мертвих у хлів, а потім ми всі пішли в контору й розповіли про все голові сільради. Коли приїхали з району уповноважені, нас розділили, мене розпитували, я все розказувала. Більше я ні Мирона, ні Степанію не бачила.

— А звідки ви знаєте їхні імена? — лише тепер, коли Аня закінчила розповідати, спитав капітан.

— Вони, запитавши моє ім’я, теж назвалися.

— А що вони говорили після того, як убили двох військовиків?

— Вони двох не вбивали. Один сам упав і вдарився об лавку. Я не дуже розуміла, що діється, тому запитала, хто ці люди. Дядько Мирон пояснив, що в лісах ще залишилися банди упівців, тобто бійців повстанської армії, що воюють проти радянської влади, знищують мирних жителів, особливо тих, хто допомагає владі будувати світле комуністичне майбутнє. А ще дядько Мирон сказав, що отримає подяку від радянської влади за те, що знищив бандитів. Хоча потім додав, що тепер треба боятися «лісовиків», бо вони обов’язково дізнаються про те, що трапилося.

Аня закінчила розповідь, а капітан ще довго щось писав. Потім підсунув до дівчини кілька списаних дрібним почерком аркушів.

— Прочитайте уважно й підпишіть».

Операція, яку Богдан Данилович Зорій готував кілька місяців, провалилася. А й чи лише кілька місяців? Готувався ж до неї давно, ще до того, як остаточно вималювався план входження в структуру, яку вважав найпершим злом для держави.

Чи розкусили Файлова від самого початку, чи пізніше? Та й чи взагалі розкусили? Може, інтуїтивно відчували, що чужий.

А чому, до речі, операція провалилася? Загибель Файлова — це ще не крах. Для Файлова — крах. А для справи… Тепер операцію треба розгортати