Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Ні, Толю, час безповоротно минув. Не треба шкодувати за тим, чого не сталося. А ти, бува, не маєш його телефончика?

— Звичайно, маю. Ми іноді зв’язуємося. Точніше, я йому телефоную. Записуй.

Анатолій продиктував номер мобільного телефону.

— Як ти думаєш, Толю, якщо я подзвоню Євгенові Кириловичу, він не пошле? — сказав, занотовуючи в записник цифри, Зорій.

— Ти що, він нормальний мужик, своїх не забуває. Навіть таких вредних, як ти.

— Чому ж це я вредний?

— Бо щось хитриш. Не просто ж так мене тут зустрів, га? — Анатолій Чорний знову поплескав Богдана Зорія по плечу. — Та гаразд, не переживай, дядя жартує.

Коли приятелі виходили з території Софії, побачили, як з вузеньких бокових дверей дзвіниці двоє міліціонерів вивели й посадили в «Жигулі» високого худого підлітка, який зовсім не опирався. На його обличчі, як здалося Богданові Даниловичу, наче промайнула світла усмішка.

Сашко Тесля сидів на м’якому старенькому дивані в невеличкій кімнаті, яку все ж полковник Зорій назвав вітальнею, и чекав, коли Богдан Данилович приготує каву. Письменник уперше прийшов на власну квартиру Зорія, і тепер із цікавістю розглядав прості вітчизняні меблі, закарпатську стінку, велика частина площі якої належала книжкам. По корінцях обкладинок Сашко визначив, що більшість із них гною біографію починала з видавництва, яке друкувало серно бібліотеки «Огонёк». Жуль Верн, Віктор Гюго, Аполлон Майков, Проспер Меріме, Лев Толстой, Антон Чехов, Федір Достоєвський, Олександр Пушкін, Михайло Лєрмонтов, Теодор Драйзер, Михайло Салтиков-Щедрін… Серед струнких рядів красивих видань якось окремішньо причаївся замацаний томик «Кобзаря». Теслі хотілося покопатися в бібліотеці полковника. На чужих же полицях завжди знайдеться хоч кілька незнайомих видань, які зацікавлять книголюба. Особливо такого, як Сашко.

Богдан Данилович запросив Теслю додому в неділю, щоб спокійно поспілкуватися, випити кави, погомоніти про життя-буття. Дружина Зорія, Надія, десь гайнула до подруги. Останнім часом вона робила це частенько. Йому самому не вистачало спілкування з такими людьми, як письменник Тесля. Але найголовнішою метою цих запросин була тривога за Сашка. Іноді, розмовляючи з ним по телефону, Богдан Данилович помічав, що письменник бував, м’яко кажучи, нетверезим.

Зорій приніс із кухні тацю, на якій парували свіжою кавою дві темно-брунатного кольору невеличкі чашки, на блюдці лежало печиво «До чаю».

— Сто грамів не пропоную, — сказав Богдан Данилович, ставлячи тацю на журнальний столик.

— Що ви, звичайно, не треба, — зніяковіло промимрив Сашко.

Каву пили мовчки. Незримий бар’єр, який невідомо

звідки виник між цими двома людьми, що давно вже як слід вивчили одне одного, відчувався так явно, що і Тесля, і Зорій чекали чогось такого, що позбавить їх цієї тяжкості й незручності. Нарешті першим не витримав письменник.

— Бібліотека, я бачу, зібрана з любов’ю і знанням справи. Я б із задоволенням порився в ній.

— Будь ласка, Сашко, можеш копирсатися. До речі, за тими рядами, що ти бачиш, стоять ще книжки, які я гортаю рідко. Але саме там і можна знайти щось цікавеньке. А заховані вони, бо мають непрезентабельний вигляд.

Сашко підійшов до стінки, пробіг очима згори донизу, кілька разів витягав з поличок якісь книжки, гортав, ставив на місце. Нарешті, взявши одну з них, сів на диван.

— «Павел Судоплатов. Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930–1950 годы», — прочитав Тесля. — Багато чув про цього вашого колегу, але ознайомитися з його мемуарами не доводилося, — з неприхованою іронією сказав Тесля.

— То в чому справа, почитай. Ворогів, як то кажуть, треба знати в обличчя.

— А ви теж вважаєте його ворогом? — з якоюсь обережністю промовив Сашко, наче боявся, що своїми словами образить полковника.

— Та який же він мені ворог? — Зорій усміхнувся. — Навпаки, у нього можна багато чого повчитися. Просто він був людиною зовсім іншого часу, іншої епохи. Павло Судоплатов — легенда радянської розвідки. Тоді були зовсім інші цінності, й такі люди просто виконували свій службовий обов’язок. Судоплатов же виконував його професійно й завзято. Чи як ти вважаєш?

Замість відповіді Тесля почав читати вголос:

— «Хотим мы того или не хотим, но проходит время, и то, что еще вчера было Великой Государственной Тайной, теряет свою исключительность и секретность в силу крутых поворотов в истории государства и становится общим достоянием — было бы желание знать правду.

Судьба распорядилась так, что к моменту завершения этой книги я, один из руководителей самостоятельных центров военной и внешнеполитической разведки Советского Союза, остался единственным свидетелем противоборства спецслужб и зигзагов во внутренней и внешней политике Кремля в период 1930–1950 годов.

Несмотря на репрессии в довоенные и послевоенные годы, мне, находившемуся в заключении 15 лет, в силу причудливого стечения обстоятельств и несомненного везения, удалось выжить и записать ряд воспоминаний, связанных с противоречивым и трагическим развитием событий того времени.

Дела разведки и контрразведки никогда не были в почете у руководящих кругов России. Однако при тоталитарном правлении они порой приобретали существенное значение в действиях властей. Собственная популярность меня как профессионала занимает меньше всего, но после распада СССР, как мне представляется, прежде всего, в силу беспринципной грызни и борьбы за власть в стране, я считаю своим долгом рассказать людям правду о том, что было на самом деле в 30-50-х годах, чтобы они поняли логику трагических и героических событий в истории нашей Родины. Мотивы преступных репрессий, в которых повинны руководство