Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

«Клару» Богдан Данилович запримітив, коли та ще навчалася і» університеті на факультеті журналістики. Будучи студенткою третього курсу, вона вже друкувалася в кількох столичних виданнях, активно брала участь у тусовках «гуманітарної» молоді, навіть виступала в ролі експерта на одному з політичних телевізійних ток-шоу. Таких талановитих і перспективних молодих людей Богдан Данилович брав на олівець, стежив за їхнім зростанням і повсякденною діяльністю.

Але не лише він помітив талановиту дівчину. Як стало відомо з надійних оперативних джерел, навколо журналістки почав крутитися кореспондент однієї західноєвропейської радіостанції Михайло Ціммерман, щодо якого були достовірні дані про його належність до іноземної спецслужби. Це означало, що рано чи пізно на здібну й активну журналістку вийдуть закордонні колеги Зорія і спробують її завербувати. Кращої ситуації для агентурної підстави годі й шукати. Тому Богдан Данилович активізував свої дії, після чого в картотеці агентури СБУ з’явився агент «Клара».

Із журналістом Олександром Ліченком — кореспондентом газети «Бульварні світлини», досвідченим журналюгою — Богдан Данилович зустрівся, як завжди, в кафе «Скляшка», що на розі вулиць Володимирської й Ірининської. Вони нерідко чаркували разом, іноді Зорій просив Олександра підготувати так звану «заказуху» або посприяти її опублікуванню. Богдан Данилович давав журналісту необхідні матеріали, деколи підготовлені в Службі безпеки власними спеціалістами й готові до публікації, а той тільки ставив під статтею своє прізвище.

Ліченко був нормальним мужиком, і лише реальна українська дійсність спаскудила його. Олександр почав брати

від усіх, не зважаючи на принципи, політичні уподобання, мораль. Тобто не гребував нічим. Його життєвим кредо став вислів відомого римського імператора Веспасіана «гроші не пахнуть».

Попри моральне «підгнивання», Ліченко ніколи не підводив і не здавав Богдана. Про їхні стосунки журналісти знали, як про «офіційні». Ліченко брав участь у прес-конференціях, що організовував спочатку Центр громадських зв’язків КДБ УРСР у 1991 році, тобто на світанку свого існування, а потім і прес-центр Служби безпеки вже незалежної України. Богдан Данилович іноді «зливав» Сашкові «таємну» інформацію або принаймні «ексклюзивну». Такою «дружбою» свого журналіста з одним із найавторитетніших керівних співробітників СБУ був задоволений головний редактор «Бульварних світлин», у якого Ліченко мав авторитет. Гонорари у Сашка були найвищі в редакції, що не раз ставало причиною заздрощів колег, які лабузнилися до Сашка, а позаочі перемивали йому кісточки. Ліченко це знав, але йому все було по цимбалах. Він з кожним роком гладшав, ставав дедалі більш респектабельним. У нього з’явилося пузце, взялися сріблом скроні. Ліченко уже побудував під Києвом великий будинок, ціна якого значно перевершувала його офіційний заробіток. Але в той час в Україні ніхто на це не звертав уваги, та не звертає й нині.

Саме із Сашком Ліченком Богдан Данилович вирішив обговорити питання, пов’язані з піаром, підвищенням рейтингу СБУ тощо. Зорій мав кілька цілей. Якщо акція вдасться, то імідж Служби дещо підвищиться. Якщо ні, то все можна списати на непорядність Сашка та його начебто недостатній професіоналізм. Можна було б залучити до акції тямущих журналістів із солідних аналітичних видань, таких, наприклад, як «Підсумки тижня», але там — специфічний народ, з яким не так просто знаходити спільну мову. Можна, звичайно, але морочитися треба довше. Кожен журналіст має свою ціну і точку продажності. Богданові займатися цими нюансами нині було ніколи. У нього є інші завдання.

— О, преса — джерело постійних наших прикростей! — замість вітання бадьоро випалив Зорій відомий вислів Джо Ле Карре.

Богдан Данилович і Ліченко обнялися. Хто й коли започаткував цей не дуже зрозумілий з погляду чоловічої етики звичай, Зорій не знав. Але іноді полковникові гидко було спостерігати, як солідні дядьки, зустрічаючись, не лише обіймаються, а й цілуються мало не взасос. Так робили не тільки друзі й приятелі Богдана, а й депутати у Верховній Раді та дрібніших радах, міністри, чиновники всіх рангів і мастей. Мавпувала й інша дрібнота. Коротше, вся чиновницька Україна обнімалася, цілувалася, слинилася.

— Де це ти пропадав? Мабуть, мандрував по всіх усюдах, занотовував незвичні епізоди з життя народів світу, щоб потім приголомшити нас, невиїзних, якоюсь дивиною?

— Навіщо мандрувати по світах? — Сашко Ліченко підхопив жартівливий тон свого старшого приятеля. — Ну, побачив, ну — приємно вражений на мить. Можливо, навіть не самим виглядом чогось чи краєвидом, а його історичністю. Але кому розкажеш? Кому покажеш, навіть коли зробиш знімки чи відеозапис?

Це раніше більшість людей за все своє життя за хвіртку свого двора жодного разу не виходила. Тоді можна було когось здивувати. А тепер усе по ящику показують. Кого здивуєш, що бачив єгипетські піраміди чи венеціанські канали? Та, Господи, хтось, може, для годиться скаже «Та-а-ак» або «Та ти шо!» чи «Ух ти!». Буза це все. Не варте того.

— Можливо, єгипетські піраміди вже нікого й не цікавлять.

Але ж люди скрізь різні. І звичаї в кожного народу свої. Тож є що розповідати тим журналістам, які мають можливість вискочити хоч ненадовго з нашого українського болота. По коньячку? — зненацька змінив тему Зорій.

— По краплі, — погодився Ліченко. — Так що трапилося у нашій таємній конторі, якщо вона згадала про старого вовка?

— Це хто тут старий? Що тоді мені казати? Я ж від тебе старший років на десять, — Богдан Данилович показав два пальці дівчині, що стояла за прилавком. Та з розумінням кивнула.

— Кажу вам, пане полковнику, вже хватка не та. Колись, ще років хоч би з чотири-шість тому, якби мені попалася інформація, яку мені сьогодні підкинули добрі люди, я б її розкрутив на повну котушку. А зараз думаю: чи варто зв’язуватися з вашим відомством? Воно хоч і не таке страшне, як було раніше, але смороду буде чималенько.

Зорій уже відчував, що за цим початком настануть пауза й очікування того, що полковник розпитуватиме, що до чого, і тут Сашко почне торгуватися, випитувати, уточняти, одне слово, виконуватиме