Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Немає питань, відповідаю. Домовилися, що я поїду раніше, а він годині о дев’ятнадцятій з’явиться.

Добрався я на метро до станції «Маяковська», в готелі швиденько помився, перевдягнувся, виклав на стіл те, що взяв із собою: ковбаска копчена, шинка українська, сало кількох сортів, горілочка з перцем, порізав українську паляницю. А тут і колега прибув. Випили, гарненько закусили. Хвалить усе гість, наминає за обидві щоки. А як повечеряли — потягнуло на душевні розмови. Краще б ми їх не починали…

— Я вже зрозумів: зачепили політику, — Середа усміхнувся. — У таких випадках треба притримуватися золотого правила: говорити або про жінок, або про риболовлю. Тоді більше шансів закінчити вечерю мирно.

— Отож. Колега візьми, та й наступи мені на мозоля. Він ніяк, бачте, не може зрозуміти, навіщо нам та незалежність? Жили ж, мовляв, дружно. Він, наприклад, їздив у гості до друзів що до Харкова, що до Курська — скрізь його добре приймали, пригощали. І тут горілка з перцем, звичайно ж, зробила своє діло. Я забув, де я і з ким розмовляю — як заєрепенюсь: от-от, кажу, цілком і повністю з тобою, мій дорогий колего, погоджуюся. Тобі однаково, де тебе приймають, а ось сьогодні я приїхав до тебе в гості. Я, українець, приїхав до тебе, росіянина, в гості. Як до колеги, як рівний до рівного. А ти прийшов у мій номер, тобто до мене додому, й не приніс навіть пляшки пива, хоча саме ти запропонував разом повечеряти. Ось тому, кажу вже розперезавшись, ми й відділилися від вас, щоб ви стали нормальними людьми й до нас ставилися, як до людей.

Ех, він як підскочить: та хіба ж у тому справа, кричить. Немає питань, я б міг точно так тебе пригостити. Я, мовляв, зовсім не про те. А я, кажу, про те. Усе починається з малого. Ви як вважали нас периферійним бидлом, так і досі ніяк не можете звикнути до того, що пора вже б і зрозуміти: ми такий самий народ, такі самі вільні люди, як і ви. Ми вас поважаємо, як братів, і ладні вам у всьому допомагати. Нам треба лишень одного — щоб ви теж ставилися до нас, як до своїх братів, а не молодших братів чи пасинків.

Середа поклав виделку, перестав жувати. Яруга теж застиг, чекаючи реакції офіцера ФСБ на свої «гостинні» слова.

Нарешті, після тривалої паузи, Віктор почув таке, чого аж ніяк не очікував почути від цього вже літнього полковника, зросійщеного українця, що давно вже порвав близькі зв’язки зі своєю прабатьківщиною.

— Найсумніше й найгіркіше з усього, що ти тут зопалу наговорив, є те, що… — Середа знову витримав паузу, — що твоя, Вікторе, правда. Хай би що там казали росіяни про своє бажання встановити рівноправні відносини між усіма колишніми республіками СРСР, намагання домінувати й бути рівнішими за інших у них випирає на кожному кроці. Мине ще не один десяток років, поки нарешті вивітриться на клітинному рівні генне бажання вважатися кращими, вищими, значущішими й розумнішими від інших народів. Але я вірю в те, що це прийде до росіян через власне розуміння й без великої колотнечі. На жаль, нині таких передумов у Росії я не спостерігаю.

— Вибачте, Теодоре Йосиповичу, це все клята горілка. Годі, більше не п’ю. Я не повинен був цього говорити. Особливо вам, людині, яка до цього всього має найменший стосунок. Ще раз вибачте.

— Що у тверезого на умі, те у п’яного на язиці. До чого тут горілка? Усе правильно. Налий ще трішечки — якось гірко на душі.

Хай ліпше буде гірко в роті. — Середа простягнув руку з порожньою чаркою. Віктор хлюпнув по трішки в обидві чарки. — Давай за дружбу двох слов’янських братніх народів — російського і українського

— Давайте, — Яруга підвівся, — українського і російського.

— Ну, ти ж і впертий хохол, — похитав головою Середа.

— Від такого чую, — відповів Яруга.

Вони подивилися одне одному в очі, цокнулися чарками і… щиро розсміялися.

У той час, коли співробітники двох братніх спецслужб доїдали смачний жульєн і запивали його горілочкою, до ресторану зайшов мужчина, що за всіма ознаками підпадав під образ «Терориста». Він швидко озирнув залу і, побачивши «Осу» та

її подругу, відразу ж попрямував до їхнього столика. Хода його впевнена, він не озирався і, здавалося, зовсім нікого й нічого не боявся та жодної несподіванки не чекав.

Віктор Яруга, помітивши очікуваного гостя першим, подав знак полковникові. Середа кивнув. Яруга намацав у внутрішній кишені піджака тумблер.

— Усім — увага, — неголосно й чітко промовив підполковник. — Приготуватися до затримання. Ще раз попереджаю: об’єкт сильний і небезпечний. Можливо, озброєний. Брати живим, але вирубати відразу.

Коли Пацько (а це був він) побачив, як до столика, за який він ледве встиг сісти, наближаються відразу чотири здоровенної статури офіціанти, він різко підвівся, перекинув стіл на тих, хто підходив, жбурнув стілець у вікно й хотів було сам туди плигнути. Але стілець, розбивши скло, відлетів, наче гумовий м’яч, назад, а за кілька секунд Пацько вже лежав на підлозі. До затриманого підійшов Петро Симко з кількома міліціонерами у формі й, махнувши перед носом Пацька посвідченням, голосно запитав:

— Громадянин Пацько?

Той мовчав, лише голосно сопів.

— Ви затримані у зв’язку з підозрою в замаху на життя двох громадян України.