Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

планів не маю. Та й не буде в мене їх більше. У разі якщо ви відмовитеся від своєї історичної місії, я припиню будь-яку боротьбу. І не тому, що слабкий чи не маю з ким цього робити. Просто ми можемо вже не встигнути з кимось іншим здійснити те, що треба зробити й що ми запланували зробити з вами. До першини дійдуть інші й швидше, ніж ми.

— Гаразд, мені стало соромно, — щиро усміхнувся агент. — Я більше навіть розмови на цю тему не розпочинатиму.

— Дякую. А зараз обговорімо те, заради чого ми з вами й зустрілися. Та ще нам треба обумовити кілька варіантів екстрених зустрічей. Я вам розповім, як треба розуміти ті чи інші мої слова й призначу кілька місць, де ми зможемо з вами зустрітися на випадок непередбачуваних обставин.

Пізній, як для осені, вечір. Двоє людей стоять недалеко від пам’ятника, про щось розмовляють, споглядаючи над

звичайну красу Дніпра й освітлені мікрорайони на лівобережжі Славутича. І ніхто, жодна людина в світі не може навіть уявити, про що говорять полковник СБУ Зорій і його унікальний агент «Атех».

8

Літак із Москви приземлився в міжнародному аеропорту Бориспіль. Яруга відразу впізнав Середу. Полковник тримав невеличку валізу й озирався. Оскільки, як виявилося, у російського колеги інших речей не було, прикордонний контроль він пройшов швидко й без проблем.

— Змужнів, Вікторе, змужнів, — Середа міцно потиснув руку Ярузі. — Ти не проти, якщо ми кілька хвилин поблукаємо аеровокзалом? Останній раз був тут років з десять тому, якщо не більше. Бачу, ви теж прибарахлилися, почали непогано будувати.

— Та куди нам до вас! У Москві он, кажуть, творяться чудеса.

— То ж у Москві. В інших містах будівництво не таке активне. Уже не кажу про села. Там таке коїться, що жах. У центрі, біля Москви й області — ще сяк-так. А заїдь кудись у глибинку — сльози, та й годі. Ти ж розумієш, що я маю на увазі не лише будівництво. Ну, та в нас про це ще буде час поговорити. Гадаю, ми не будемо одне перед одним удавати целок і хвалити наших державних керманичів?

— А чому б і не похвалити, якщо є за що, — Яруга не спішив відкриватися перед гостем.

— А за що ж їх хвалити, що ваших, що наших? За те, що кругом бідність і руїна?

— Та яка ж руїна? Он у вас по телебаченню такі реляції, таких планів «громадье». Та й вашому братові живеться — гріх скаржитися. Не те що нам, сірим і убогим.

— Що правда — то правда, до нас ставлення керівництва держави стерпне. Розуміють, що без нас їм кранти. Як і раніше, все в Росії тримається на поліційних органах.

— А демократи? Де ж єльцинська гвардія?

— А де ваші «рухівці», де національна ідея, з якою ви носилися як з писаною торбою? — Середа знав, що казати.

Яруга відчув, що володіють колеги ситуацією в Україні, ох, як володіють. На ходу вести таку серйозну дискусію не було сенсу, тому Віктор спробував перевести все на жарт.

Нашу національну ідею розтягнули українці по всіх усюдах: по канадах, америках, австраліях, аргентинах, чималеньку частину експортували до Московії. Якась дещиця осіла в Челябінську.

Жарт не вдався. Середа натяк зрозумів по-своєму:

— Я України не зраджував, — мовив сердито, — це вона мене: (радила, коли спочатку мало не замордувала голодом моїх дідів, змусивши тікати світ за очі з рідної землі, а потім кинула напризволяще моїх батьків у чужому краї забувати свою мову, свою культуру, своє коріння. Тому не я винен, що в мене:і усього українського залишилося тільки прізвище.

— Теодоре Йосиповичу, прізвище — це не так уже й мало. Та ще таке яскраве. Середа — це середина. А бути посередині не зовсім уже й погано, хоча іноді й нелегко. Адже можна потрапити в ситуацію, коли саме середній і виявляється крайнім.

— Ну в тебе ж, Вікторе, й філософія! Ти мене ще довго водитимеш по аеропорту? Я ж із Челябінська вилетів ще добу тому.

— А, зрозуміло. У Москву заскакували по інструкції?

— Тьху на тебе! Немає прямого рейсу з Челябінська до Києва, ось що.

— І скажете, що не зустрічалися в Москві з колегами з Луб’янки?

— Звичайно, не зустрічався. Потрібний їм якийсь периферійний полковник, та ще й етнічний хохол! У них завдання — ого-го! — Середа хитро примружив очі. — Кажи краще, чим до Києва з Борисполя будемо добиратися, волами чи трійкою вороних?

— З нагоди прибуття такого високого гостя керівництво СБУ виділило цілу іномарку, — Яруга з гостем якраз підійшли до синього «Деу». — Збирають, правда, це чудо в Запоріжжі, але за всіма технологіями нині братньої Кореї.

— Ага, а то я не знаю. Колеса тільки прикручуєте, — Середа ледве вліз на переднє сидіння. — Не дуже люблю їздити спереду, але хочеться подивитись на дорогу, на узбіччя, в’їхати в столицю Київської Русі з лівого берега, полюбуватися кручами правого берега Дніпра. Ех, усе-таки від генів нікуди не втечеш. Ворушиться, зараза, щось у грудях. Чи то душа, чи серце.

— Мабуть, і те, і те, Теодоре Йосиповичу. Перевербую вас на патріотичній основі, будете знати.

— Та я вже майже готовий, — чомусь серйозно сказав полковник Федеральної служби Росії Середа.

9

— Теодоре Йосиповичу,