Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно
Глава одинадцята
Кандидат
1
Навколо цієї людини Богдан Данилович ходив довго, вивчаючи найдрібніші нюанси й деталі біографії, починаючи з того, як прадід поселився на хуторі біля однієї з найкрасивіших річок України. Способів, методів і можливостей вивчення людини в органів держбезпеки безліч. їх достатньо, щоб просвітити життя цілої сім’ї у трьох-чотирьох поколіннях: хто був ким, що робив, що говорив, кого любив і кого ненавидів. Ось тільки зазирнути в душу людську ще жодному кадебістові не вдавалося.
Утім, Богдан Зорій людей знав добре. І не лише досвід — життєвий, професійний — слугував йому в тому, що він майже безпомилково, з першої зустрічі міг сказати про людину: лайно! Якщо то справді було так. Чи ж помилявся Зорій хоча б іноді? Так, помилявся. Але то були похибки не фатальні. Міг хтось із
нових людей, котрі набивалися в друзі до Богдана, попервах замилити йому очі — до першої ж перевірки на вошивість. А перевіряти Зорій любив. І вмів…
Богдан Данилович Зорій шукав людину. Не політика, не державного діяча, не розумного економіста, не успішного бізнесмена. Він прагнув знайти особистість, яка увібрала б у себе всі ці риси й водночас залишалася б людяною, доброю, щирою та чесною.
Зорій чудово усвідомлював утопізм своєї мети, але відчайдушно й наполегливо шукав. Кілька кандидатур, які спочатку було заявили про себе як люди слова і діла, не витримали випробувань, «попливли» після перших же пропозицій не найчистішого морального ґатунку.
Навіщо Богданові Зорію, полковнику Служби безпеки України, потрібна така людина? Щоб завербувати й поставити чергову галочку в річному плані придбання конфіденційних добровільних помічників? Яких раніше офіційно називали сексотами, тобто скорочено від слів «секретный сотрудник»?
Ні, Богданові Зорію людина потрібна для іншої мети. З нею, з цією людиною, полковник Богдан Зорій пов’язував зовсім не особисті й аж ніяк не службові плани…
Нарешті таку людину знайдено. Богдан ще її вивчає, але не на відстані, не спостерігаючи збоку, а в тісному контакті й на складних завданнях. Сама людина, яку Зорій втягнув у свої плани, ще не зовсім усвідомлює, що має з цього вийти. Але Богдан Данилович Зорій знає. Він став на дуже складну й відповідальну стезю. І вороття вже немає. Точку неповернення пройдено…
2Як і коли кадебіст Зорій почав перетворюватися на дисидента, а за всіма мірками новітньої офіційної української політики — на державного зрадника? Звісно, це трапилося не вмить. Сумніви прокрадалися в душу поволі, тихцем. І полковник знав, коли це почалося. Але Богдан Зорій пам’ятав єдині слова, якими й керувався відтоді, як промовив їх офіційно і прилюдно. Це слова присяги на вірність українському народові, які він вимовив перед колегами у 1992 році.
Богдан Зорій твердо був певен: хоч би що він робив, він виконує клятву — берегти й боронити рідну країну, свою землю від будь-кого, хто на неї зазіхне. І полковник СБУ Зорій не ототожнював зі своєю Батьківщиною, зі своєю рідною країною оте страшне опіння, що вовтузиться й бурлить біля українських Скіпетра і Держави, а точніше — біля Булави. Цей символ влади нині в брудних, а можливо, у закривавлених руках. Тому те, що він задумав і що він робить, — свята справа. І Бог на його боці.
Так міркував Богдан, ці слова він промовляв у думках, як молитву, як заклинання. Промовляв завжди, щойно совість «державної людини», військового служаки починала підбиратися зі своїм моралізаторством до совісті українського патріота і сина землі української.
Богдан Зорій мав стільки негативної інформації про нинішню владу, що кидав совісті служаки в обличчя убивчі факти злочинної діяльності владної верхівки. І совість кадебіста затикалася, глохла, забивалася кудись у куток Богданового «я», боячись певний час навіть натякнути на службовий обов’язок, на офіцерську честь.
ЗАпарат оперативного зв’язку в кабінеті Яруги не вгавав. Хтось уже з годину методично, за кожні дві-п’ять хвилин надзвонював, але Віктор не брав слухавки принципово. Немає його, не-ма-є! Роботи повно. Хоча писанину роботою назвати важко, але ж від неї нікуди не дітися. Оформити письмові агентурні повідомлення, розробити завдання агентам, що виїздять за кордон, або тим, хто працює за серйозними оперативними справами. Звіти, плани, аналітичні довідки, характеристики агентів, купа запитів з вивчення кандидатів на вербування, об’єктів оперативних і кримінальних справ. Писати, писати, усе писати…
Оперативний працівник удень бігає містом, а вночі пише. Якщо ночі не вистачає — пише вдень. Ось тоді його не чіпай.
Ітелефонувати йому марно.
Але хоч Яруга слухавки й не брав, працювати однаково вже не міг. Його тіпало від цих методичних дзвінків.
— Алло! — не витримав нарешті Яруга.
— Ви там на фронті всі, чи що? — голос полковника російської ФСБ Середи видавав його роздратованість. — Коли вже у вас там закінчаться революції?
— Здрастуйте, Теодоре Йосиповичу. А коли це «політичний сиск» не мав роботи? Навкруги вороги, шпигуни, терористи, диверсанти. А ви, товаришу полковнику, хочете запропонувати допомогу?
— Ти вгадав. Я зараз дещо скажу,