Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен

— Чого вирішив? Так він щойно крикнув, що вас знає. Том говорить, ніби нічого не можне зрозуміти:

— Дивно якось… Хто кричав? Коли кричав? Що саме кричав? — тоді повертається до мене і спокійно запитує: — Ти чув щось?

Зрозуміло, що відповісти я міг лише одне, тож сказав:

— Ні, я анічогісінько не чув, ніхто нічого не говорив. Тоді Том звертається до Джима, дивиться на нього так, наче вперше у житті його бачить, і запитує:

— Ти щось говорив?

— Ні, сер, — відповідає Джим, — я нічого не говорив, сер.

— Жодного слова?

— Жодного.

— А ти раніше нас бачив?

— Ні, сер, наскільки пригадую, не бачив.

Том повертається до негра, — а той просто остовпів і очі вирячив, — і каже суворо:

— Що це з тобою коїться таке? Чого ти раптом вигадав, ніби він кричав?

— Ох, сер, це все проклятущі відьми, провалитись мені на цьому місці! Це все вони, сер, вони мене в могилу заженуть, завжди лякають ледь не до смерті! Не кажіть про це нікому, бо старий містер Сайлас буде сваритися; він каже, що ніяких відьом нема. Шкода, їй-Богу, що його тут не було, — цікаво, що б він зараз сказав? Певно, цього разу не відкрутився б! Ось так завжди і буває: якщо вже хто внадився до пляшки, тому не протверезіти; самі нічого не побачать і розібратися не можуть, а ти побачиш і скажеш їм, то вони ще й не вірять.

Том дав йому десять центів і пообіцяв, що ми нікому не скажемо; звелів йому купити ще ниток, щоб перев’язати собі волосся, тоді подивився на Джима і каже:

— Цікаво, повісить дядечко Сайлас цього негра чи ні? Якби я спіймав такого невдячного негра, який посмів утекти, то вже його не відпустив би, я б його повісив!

А доки негр підходив до дверей, розглядав на світлі монету і пробував її на зуб, чи, бува, не фальшива, Том прошепотів Джиму:

— Роби вигляд, що ти нас не знаєш. А якщо вночі почуєш, що копають, то це ми з Геком хочемо тебе звільнити.

Джим ледве встиг схопити нас за руки і потиснути їх, а тут і негр повернувся. Ми сказали, що прийдемо ще, якщо він нас візьме із собою; а негр відповів, мовляв, чом би й ні, особливо коли темні вечори, — відьми частіше в темряві до нього чіпляються, тож це навіть краще, коли буде більше народу.

Розділ XXXV

До сніданку лишалося, певно, не менше години, і ми пішли до лісу. Том сказав, що копати треба при світлі, але від ліхтаря світло дуже яскраве, як би нас хто не побачив. Краще набрати побільше трухляків, покласти їх десь у темному місці, от вони й будуть підсвічувати помаленьку.

Ми притягли цілий оберемок сухих трухляків, заховали в їх бур’яні, а самі сіли перепочити. Том невдоволено бурчав:

— Їй-Богу, все це так легко та просто, що навіть гидко стає! Тому і важко вигадати якийсь цікавіший план. Навіть сторожа немає, нема кого дурманом поїти, — але ж сторож мусить бути! Навіть собаки нема, щоб дати йому сонного зілля. Ланцюг у Джима завдовжки десять футів, і то тільки на одній нозі, й зачеплений він за ніжку ліжка; тільки й діла, що підняти цю ніжку і зняти ланцюг. А дядько Сайлас кожному вірить: віддав ключ якомусь недоумкуватому негру, і ніхто за цим негром не стежить. Джим і раніше міг би вилізти у вікно, тільки з десятифутовим ланцюгом далеко не втечеш. Аж прикро, Геку, бо ж нічого дурнішого й бути не може! Самому доводиться придумувати всілякі труднощі. Що ж, нічого не поробиш! Доведеться якось викручуватися з тим, що є під рукою. Принаймні один плюс тут є: для нас більше честі рятувати його з різних пасток та скрутного становища, коли ніхто цих пасток для нас не приготував і ми самі повинні все придумувати з голови, хоча це аж ніяк не наша справа. Узяти хоч б ліхтар. Чесно кажучи, доводиться вдавати, ніби з ліхтарем нам буде небезпечно. Та тут хоч цілу процесію зі смолоскипами влаштуй, ніхто навіть не почухається, я думаю. До речі, ось що мені спало на думку: найперше треба розшукати щось таке, з чого можна зробити пилку.

— А для чого нам пилка?

— Як це, для чого нам пилка? Ми ж повинні якось відпиляти ніжку ліжка, щоб зняти з неї ланцюг!

— Але ж ти сам сказав, що ланцюг і так зніметься, треба тільки підняти ніжку.

— Ось це на тебе схоже, Геку Фінн! Неодмінно вибереш ну от зовсім дитячий спосіб. Ти що, зовсім книжок не читав? Ні про барона Тренка, ні про Казанову, ні про Бенвенуто Челліні?[11] А Генріх Наваррський! Де ж це ти чув, щоб в’язнів звільняли таким простецьким способом? Ні, всі знають, що треба ніжку надвоє перепиляти і так лишити, а ошурки з’їсти, щоб ніхто нічого не помітив. А ніжку потім замазати грязюкою і жиром, щоб навіть найбільш зіркий тюремник не зміг побачити, де пиляли, і думав, що ніжка зовсім ціла. Потім, тієї ночі, коли ти вже зовсім будеш готовий до втечі, штовхнеш її ногою — вона й відлетить, тоді знімеш ланцюг — ось і все. Більше й робити майже нічого: закинеш мотузяну драбину на зубчату стіну, зісковзнеш у рів, зламаєш собі ногу, бо драбина коротка — цілих дев’ятнадцяти футів не вистачає, — а там уже на тебе чекають коні, й вірні слуги підхоплюють тебе, кладуть упоперек сідла і везуть у твій рідний Лангедок, або до Наварри, або ще кудись. Ось це я розумію, Геку! Добре, якби біля цієї хижки був рів! Якщо буде час, то ми у ніч втечі його викопаємо.

Я кажу:

— Для чого ж нам рів, коли ми Джима викрадаємо через підкоп?

А він навіть і не слухає. Забув і про мене, і про все на світі, схопився рукою за підборіддя, думає; потім зітхнув, похитав головою, знову зітхнув і каже:

— Ні, це нам не знадобиться.

— Це ти про що? — питаю.

— Та відпилювати Джиму ногу.

— Господи, помилуй! — кажу. — Ну, звісно, тільки цього не вистачало! А чого це ти раптом надумав, що йому треба відпиляти ногу?

— Багато авторитетних людей так робили. Якщо не могли зняти ланцюг — відрубували собі руку і так втікали. А ногу було б ще краще. Але доведеться обійтись без цього. Нагальної потреби у нас немає, а