Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен

згадувати не варто: я наперед знав, що будуть всілякі різні зміни. Це було відомо одразу, що Том двадцять разів буде змінювати свій план так і перетак, коли ми візьмемося за справу, і вставлятиме за кожної зручної нагоди різні нові витівки. Так воно й вийшло.

Одне не викликало сумнівів — Том Сойєр всерйоз узявся до справи і збирається звільнити негра із рабства. Ось цього я ніяк не міг зрозуміти. Як же це так? Хлопець із порядної сім’ї, вихований, нібито цінує свою репутацію, і за родичами його теж нічого такого не водилось; тямущий, не телепень, навчався все ж таки, не те що якийсь неук; і добрий, не зі зла ж він це робить — мовляв, ось вам, тримайте! — забув про гордість і самолюбство, лізе в цю справу, принижується, соромить себе і свою родину на всю Америку! Ніяк не міг я цього второпати. Просто сором. І я знав, що треба взяти і сказати все це йому просто в очі, бо інакше який я йому друг! Нехай одразу все це облишить, доки ще не пізно. Я так і хотів йому сказати, почав було говорити, а він перебив мене і каже:

— Ти що ж це, думаєш, я не знаю, чого хочу? Хіба зі мною таке бувало?

— Ніколи.

— Хіба я не казав, що допоможу тобі вкрасти цього негра?

— Казав.

— То на тому все і лишімо.

Більше він нічого не сказав мені, і я теж нічого не сказав. Який сенс говорити? Коли він щось вирішить, то вже стоятиме на своєму. Я лише не міг зрозуміти, яка муха його вкусила, що він вліз у цю справу, але вирішив не сперечатися, навіть не згадувати більше про це. Сам лізе на рожна, то що ж я можу зробити?

Коли ми повернулися, у всьому будинку було темно і тихо, і ми пройшли до кінця подвір’я, щоб обстежити хижку поряд із купою попелу. Ми обійшли весь двір довкіл, щоб подивитися, як будуть поводитися пси. Вони нас упізнали і гавкали не більше, ніж зазвичай гавкають сільські собаки, коли зачують уночі перехожого. Підійшовши до хижки, ми обдивилися її спереду і з боків, і з того боку, якого я ще не бачив, північного, знайшли квадратне віконечко, досить високо над землею, забите однією міцною дошкою.

Я сказав:

— Ось і добре! Отвір досить великий, Джим у нього пролізе, треба тільки відірвати дошку.

Том відповів:

— Ну, це так само просто, як двічі по два — чотири, і так само легко, як не вчити уроки. По-моєму, ми могли б вигадати спосіб хоч трохи складніший, Геку Фінн.

— Ну, добре, — кажу. — А якщо випиляти шматок стіни, як я це зробив того разу, коли мене вбили?

— Це вже хоч на щось схоже, — каже він, — це і досить таємничо, і клопоту багато, і взагалі добре, але все одно можна вигадати ще щось, аби довше повозитись. Поспішати нам нікуди, так що давай іще подивимось.

Між хижкою та парканом, позаду будівлі, стояла прибудова, збита із дощок, яка вгорі досягала даху. Вона була такої ж довжини, як і хижка, але вужча — футів шість. Двері були з південного боку, і на них теж висів замок. Том підійшов до котла для варіння мила, пошукав там і приніс залізну штуку, якою піднімають кришку котла; він узяв її й виламав один скобель біля дверей. Ланцюг упав, ми відчинили двері, зайшли, запалили сірник і бачимо, що це лише прибудова до хижки, а між собою вони не з’єднані, та й підлоги в сараї теж нема, і взагалі нічого там нема, крім іржавих, нікому не потрібних мотик, лопат і зламаного плуга. Сірник погас, і ми вийшли, увіткнувши скобель на місце. Здавалось, що двері знову були гарненько замкнені. Том зрадів і каже:

— Ну, тепер усе добре! Ми для нього влаштуємо підкоп. Це в нас займе цілий тиждень.

Після цього ми повернулися додому; я зайшов у будинок із чорного входу — вони там двері на зачиняли, треба було тільки потягнути за шкіряний ремінець. Але для Тома Сойєра це не годилось: мовляв, таємничості малувато, конче треба залазити по громовідводу. Разів зо три він долазив до половини і кожного разу зривався, насамкінець ледве голову собі не розбив. Він уже думав, що доведеться це діло облишити, але потім відпочив, вирішив ще раз спробувати — раптом пощастить! — і таки заліз.

Наступного дня ми встали на світанку і пішли до негритянських хиж, щоб привчити собак до себе і ближче познайомитися з тим негром, який годував Джима, — якщо це дійсно Джиму носили їжу. Негри якраз поснідали і збиралися в поле, а Джимів негр накладав у миску хліба, м’яса і різної їжі, і саме тоді, коли решта йшли, з великого будинку йому прислали ключа.

Цей негр мав добре, трохи тупувате обличчя, а волосся він перев’язував нитками у жмутики, щоб відвадити відьом. Він розповідав, що відьми страшенно діймають його ночами; йому ввижаються різні чудеса, вчуваються слова та звуки, і ніколи в житті з ним ще не бувало такого, щоб надовго причепилася така нечисть.

Він розказував про свої нещастя і так захопився, що зовсім забув, що мав робити. Том запитує в нього:

— А кому ти несеш їжу? Собак годувати зібрався? Негр посміхнувся, і посмішка просто розпливлася в нього по всьому обличчю (схоже буває, коли кинути камінь в калюжу), і каже:

— Так, містере Сід, собаку. І такий цікавий собачка! Чи не хочете подивитись?

— Хочу.

Я штовхнув Тома і шепнув йому:

— Ти що, так і підеш до нього вдень? У плані ж такого не було.

— Раніше не було, а тепер є.

Ми пішли — щоб йому провалитися! — тільки мені це дуже не сподобалось. Заходимо туди і майже нічого не бачимо — так темно. Але Джим там і насправді сидів, і ось він якраз нас роздивися і зрадів:

— О! То це ж Гек! Господи помилуй, та це і містер Том тут?

Я наперед знав, що так і буде, тож був готовий до цього. Але як тепер викручуватися, я не знав, а якби навіть і знав, то нічого не міг би змінити, бо цей самий негр одразу втрутився:

— Боже ж ти мій, то виходить, він вас знає?

Тепер, коли очі звикли до темряви, ми добре все бачили. Том подивився на негра пильно і нібито здивовано запитує:

— Хто нас знає?

— Та ось цей от негр-утікач.

— Не думаю, щоб