Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен

Марк ТВЕН

ПРИГОДИ ГЕКЛЬБЕРРІ ФІННА

Роман

Передмова

Осіб, які спробують знайти в цій оповіді мотив, буде віддано під суд; осіб, які спробують знайти в ній мораль, буде заслано; осіб, які спробують знайти в ній сюжет, буде розстріляно.

За наказом автора,

генерал-губернатор

командувач управління артилерії

Розділ I

Ви про мене нічого не знаєте, якщо не читали книжки під назвою «Пригоди Тома Сойєра», але це не біда. Цю книжку написав містер Марк Твен і загалом не дуже набрехав. Дещо він повигадував, але в цілому не наплів аж сім мішків гречаної вовни. Це нічого, я ще не бачив таких людей, які б зовсім не брехали, крім тітоньки Поллі та вдови, і хіба ще Мері. Про тітоньку Поллі, — це Тому Сойєру вона тітонька, — про Мері та вдову Дуглас ідеться саме в тій книжці, і там майже все правда, тільки де-не-де вигадки, — я вже про це говорив.

А завершується книжка ось чим: ми з Томом знайшли гроші, заховані грабіжниками в печері, й розбагатіли. Отримали ми по шість тисяч доларів на брата — й усе щирим золотом. Така була купа грошви — дивитися страшно! Ну, суддя Тетчер усе це взяв і поклав до банку, й ми тепер щодня отримували цілий долар прибутку, і так цілий рік, — не знаю навіть, чи хто здатен таку силу грошей витратити. Вдова Дуглас усиновила мене й пообіцяла, що буде виховувати, тільки мені в неї жилося несолодко: надто вже вона мене діставала всіма цими порядками та нормами, просто сил не було терпіти. Врешті-решт я взяв та й утік, вбрався у своє старе лахміття, заліз знову в ту саму діжку з-під цукру й сиджу, радію вільному життю. Однак Том Сойєр мене відшукав і розповів, що збирає ватагу розбійників. Прийме й мене, якщо я повернуся до вдови і буду поводитись, як годиться. Ну, я й повернувся.

Вдова поплакала наді мною, обізвала мене заблукалою вівцею й різними іншими словами. Але, зрозуміло, не щоб мене образити. Вона знову вбрала мене в усе нове, і я знову пітнів та цілий день ходив, наче зв’язаний. Все повернулося на свої місця. Перед вечерею вдова калатала у дзвін, і тут уже ніяк не можна було спізнюватись — конче приходь вчасно. А коли сядеш за стіл, не смій одразу братися до їжі: мусиш почекати, доки вдова не нахилить голову і не помурмотить трохи над тарілкою. Годували, в принципі, непогано; одне тільки кепсько — кожна страва зварена сама по собі. Це зовсім не те, коли перед тобою купа всіляких недогризків та недоїдків! Бувало, перемішаєш їх гарнесенько, вони просочаться соком і проскакують у горлянку значно легше.

Першого ж дня після вечері вдова взяла товсту книгу й почала читати мені про Мойсея в очереті, а мене просто розпирало від цікавості — так кортіло дізнатися, чим закінчиться історія; аж раптом вдова обмовилась, що цей Мойсей давно помер, і мені одразу перехотілося слухати, — плював я з високої гірки на небіжчиків.

Незабаром мені закортіло курити, і я запитав дозволу у вдови. Але вона не дозволила: сказала, що це шкідлива і дуже негарна звичка й мені потрібно від неї відучитися. Бувають же такі люди! Починають ганити те, про що й гадки не мають. Ось і вдова теж: трясеться над своїм Мойсеєм, коли він їй навіть не рідня, — та й взагалі, кому він потрібен, якщо давно помер, самі розумієте, — а мене сварить за те, що мені подобається курити. А сама, певно, нюхає тютюн — це нічого, їй-бо можна.

Її сестра, міс Вотсон — худюща, як скіпка, стара діва в окулярах — саме у той час переїхала жити до вдови й одразу ж причепилася до мене з букварем. Цілу годину вона до мене присікувалася, аж доки вдова не звеліла їй дати мені спокій. Та я б довше й не витримав. Потім цілу годину була нудьга смертельна, і я все крутився на стільці. А міс Вотсон усе чіплялася: «Не клади ноги на стіл, Гекльберрі!», «Не рипи так, Гекльберрі, сиди спокійно!», «Не позіхай і не потягуйся, Гекльберрі, поводься чемно!» Потім вона почала проповідувати про пекло, а я взяв та й ляпнув, що добре було б туди потрапити. Вона просто оскаженіла, а я ж нічого поганого не думав, тільки аби кудись втекти, так мені в них набридло, а куди — байдуже. Міс Вотсон сказала, що це дуже кепсько з мого боку і вона сама нізащо б так не говорила: вона намагається не грішити, аби потрапити до раю. Але я не бачив особливої втіхи в тому, щоб потрапити туди ж, куди й вона, і вирішив: то й старатися не буду. Звісно, вголос я нічого не сказав — знав, що від цього матиму тільки неприємності.

Тут вона заходилася розповідати про рай, та так, що й не спинити! Начебто робити там нічого не треба — прогулюйся собі цілий день із арфою та співай, і так навіки вічні. Мені це якось не дуже сподобалось. Але я цього, знову ж таки, не сказав. Спитав лише, як вона гадає, чи потрапить туди Том Сойєр? А вона й каже: «Ні, в жодному разі!» Я дуже зрадів, бо мені хотілося бути з ним разом.

Міс Вотсон все до мене чіплялася, тож врешті-решт це мені набридло й стало страшенно нудно. Незабаром до кімнати покликали негрів і почали молитися, а після того всі лягли спати. Я піднявся до себе нагору з недогарком свічки, поставив його на столі, сів перед вікном і спробував думати про щось веселе, — тільки нічого не вийшло: така напала туга, хоч помирай. Світили зірки, і листя в лісі шелестіло сумно-сумнісінько; десь далеко ухкав пугач — значить, хтось щойно помер; чути було, як кричить дрімлюга і виє собака, — значить, хтось незабаром помре. А вітер знай собі шепотів, і я ніяк не міг збагнути, про що він шепоче, і від цього по спині в мене бігали мурашки. Потім у лісі хтось застогнав; кажуть, так стогне привид, коли хоче розповісти про свої страждання, але не може домогтися, щоб його зрозуміли. Мовляв, тому привидові не лежиться спокійно в могилі, того він блукає ночами і тужить. Мені стало так страшно і тоскно, так захотілося, щоб хтось був поряд зі мною… А тут ще й