Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен

слова, і навіть пустив сльозу; дружина його теж заплакала; а батько сказав, що ніхто дотепер не розумів, яка він насправді людина; і суддя відповів, що він цьому вірить. Старий сказав, що людина, якій у житті не поталанило, потребує співчуття; і суддя відповів, що це абсолютно правильно, і обидва вони знову почали втирати сльози. А перед тим, як іти спати, старий підвівся, простягнув руку і промовив:

— Подивіться на цю руку, пані й панове! Потисніть її! Ця рука раніше була рукою брудної свині, але тепер усе змінилося: тепер це рука чесної людини, яка починає нове життя і краще помре, ніж повернеться до старого. Ви ще згадаєте мої слова. Не забувайте, що я сказав! Тепер це чиста рука. Потисніть її, не бійтесь!

І всі присутні, розчулені до сліз, один за одним потиснули йому руку. А дружина судді її навіть поцілувала. Після цього батько присягнувся не пити і замість підпису поставив хрест. Суддя сказав, що це історична, свята хвилина… Ну, словом, щось таке. Старого відвели до найкращої кімнати, яку тримали для гостей. А вночі йому раптом до смерті закортіло випити; він видерся на дах, спустився униз підпорою на ґанок, побіг до міста, там обміняв новий сюртук на сулію оковитої, заліз назад і давай бенкетувати. На світанку він знову чогось попхався у вікно, а оскільки був п’яний до поросячого виску, то скотився з даху, зламав ліву руку в двох місцях і трохи не замерз на смерть; хтось його підібрав уже на світанку. А коли пішли дивитися, що робиться в кімнаті для гостей, то довелося міряти глибину лотом, перш ніж рушати вплав.

Суддя дуже образився. Він сказав, що старого, мабуть, можна виправити хіба що гарною кулею з рушниці, а іншого способу він не бачить.

Розділ VI

Так от, коли мій старий вичухався, він подав скаргу в суд на суддю Тетчера, щоб той повернув мої гроші, а тоді взявся й за мене, бо школу я так і не покинув. Разів зо два він мене спіймав і відлупцював, тільки я все одно ходив до школи, а від нього весь час ховався або втікав. Раніше мені не дуже й подобалося вчитись, але тепер я вирішив, що неодмінно ходитиму до школи — батькові на зло. Суд усе відкладали, скидалось на те, що його ніколи не почнуть, тож я час від часу позичав у судді Тетчера два-три долари для свого старого, щоб відкупитися від різок. Щоразу, коли я давав йому гроші, він напивався в дим; і щоразу, коли він напивався, то тинявся містом та буянив; і щоразу, коли він влаштовував дебош чи хуліганив, його запроторювали у в’язницю. Він був дуже задоволений — таке життя було йому до душі.

Але щось він дуже вже внадився вештатись біля будинку вдови, аж доки та його не насварила: якщо він, мовляв, не облишить цю звичку, йому доведеться про це пожаліти. Ну й розізлився ж мій татуньо! Пообіцяв, що покаже, хто господар Гека Фінна.

І от якось навесні він вистежив мене, спіймав і вивіз у човні милі за три вверх по річці, а там переправився на той бік у такій місцині, де берег був лісистий і житла ніякого довкіл, крім старої рубленої хижки в гущавині лісу. Її нізащо не знайдеш, якщо не знаєш, де шукати.

Він мене не відпускав ані на хвильку, тому про втечу не варто було й думати. Жили ми в цій старій хижці, й він завжди замикав на ніч двері, а ключ клав собі під голову. Він мав рушницю — певно, поцупив у когось, — і ми з ним ходили полювати, а ще рибалили, цим і харчувались. Частенько він закривав мене на замок і їхав у крамницю милі за три, до переправи; там міняв дичину та рибу на віскі, привозив пляшку додому, напивався, співав пісень, а тоді лупцював мене. Вдова все ж таки якось вивідала, де мене шукати, і прислала мені на виручку чолов’ягу, але батько прогнав його, налякавши рушницею. А незабаром я й сам звик тут жити, і мені навіть подобалось, — усе, крім батькового ременя.

Жилося нічого так — хоч цілий день палець об палець не вдаряй, знай кури та рибку лови; ні тобі книжок, ні навчання. Так минуло місяців зо два, чи, може, й більше. Мій одяг перетворився в лахміття, я знову ходив брудний і вже не розумів, як це мені подобалося жити в будинку вдови, де треба було вмиватися і їсти з тарілки, і розчісуватися, і лягати та прокидатися вчасно, і нидіти над книжкою, та ще й стара міс Вотсон, бувало, гризе тебе постійно. Мені вже туди не хотілося. Я покинув було лаятись, бо вдова цього не любила, а тепер знову почав, якщо вже мій старий нічого не мав проти. Ну, загалом нам у лісі жилося зовсім не погано.

Але помалу старий зовсім розперезався, почав лупцювати мене палицею, і цього я не стерпів. Я був весь у рубцях. І вдома йому вже не сиділося: поїде кудись, бувало, а мене замкне. Одного разу він так поїхав і не повертався три дні. Так нудно було! Я вже думав, що він потонув і мені ніколи звідси не вибратись. Мені стало страшно, і я вирішив, що треба якимось чином тікати звідси. Я багато разів намагався вилізти з хижки, але ніяк не міг відшукати лазівку. Вікно було таке, що навіть псу не пролізти. Комином я теж не міг піднятися: він виявився надто вузьким. Двері були збиті з товстих і міцних дубових дощок. Батько, коли їхав десь, намагався ніколи не залишати в хижці ножа чи взагалі чогось гострого; я, певно, разів сорок обшукав усе в хаті, можна сказати, весь час тільки цим і займався, бо все одно більше не мав чого робити. Але цього разу таки дещо знайшлося: стара іржава пилка без ручки, просунута між кроквами і покрівельною дранкою. Я почистив її і взявся до роботи. У дальньому кутку хижки, за столом, була прибита до стіни гвіздками стара попона, щоб вітер не задував у щілини й не гасив свічку. Я заліз під стіл, підняв попону і почав відпилювати частину товстої нижньої колоди — таку, щоб мені можна було пролізти. Часу на це пішло чималенько, але справа вже наближалася до кінця, коли раптом я почув у лісі батькову рушницю. Я хутенько знищив