Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен

весь язик собі відбалакав, відповідаючи, — наприкінці він уже ледве ворушився. Розказав я їм про свою сім’ю — тобто про сім’ю Сойєрів — стільки, що вистачило б на цілий десяток сімей. А ще я пояснив їм, як це так вийшло, що в нас вибухнув циліндр у гирлі Вайт-Рівер, і як ми цілих три дні його ремонтували. Все це вони сприйняли за чисту правду, бо не дуже-то розбиралися в тонкощах. Зрозуміли тільки одне: щоб полагодити механізм, знадобилося три дні. Я думаю, що якби я розказав, що вибухнула голівка болта, цьому теж повірили б.

Тепер я почувався цілком нормально, з одного боку; проте з другого — досить кепсько. Бути Томом Сойєром виявилося легко та приємно, і так воно і йшло легко та приємно, доки я не почув пахкання пароплава, який ішов із верхів’я ріки. Тут я й подумав: а раптом справжній Том Сойєр їде на цьому самому пароплаві? А раптом він зараз зайде до кімнати та й назве мене на ім’я, доки я встигну з ним перемигнутися?

Цього я ніяк не міг допустити, це нікуди не годилося. Треба, думаю, вийти на дорогу і підстерегти його. От я їм і сказав, що хочу поїхати до міста за речами. Старий теж зібрався було зі мною, але я сказав, що не хочу його турбувати, а правити кіньми зможу і сам.

Розділ XXXIII

І я попрямував до міста на повозці; а коли проїхав половину шляху, бачу — назустріч мені хтось їде; дивлюся — так і є, Том Сойєр! Я, звісно, зачекав, доки він під’їде ближче. Кажу: «Стій!» — і повозку зупиняю. Том роззявив рота, а закрити не може; тоді ковтнув разів два-три, ніби в роті в нього пересохло, і каже:

— Я тобі нічого поганого не зробив. Сам знаєш. То чого ти з’явився з того світу? Що тобі він мене треба?

Я кажу:

— Я не з того світу, я взагалі не вмирав.

Він почув мій голос і трішки прийшов до тями, але все одно не до кінця заспокоївся, того каже:

— Ти мене не зачіпай, бо я ж тебе не зачіпав… А ти правда не з того світу, чесне індіанське?

— Чесне індіанське, — відповідаю, — не з того.

— Ну, то що ж… я, звісно… ну, якщо так, тоді, звичайно… Але я все одно анічогісінько не розумію! Як це так, хіба тебе не вбили?

— Ніхто і не думав убивати, я сам усе це влаштував. Іди сюди, доторкнись до мене, якщо не віриш.

Він підійшов до мене, доторкнувся і заспокоївся. Так його втішила наша зустріч, що від радості не знав, куди себе подіти. Том одразу захотів дізнатися про все, від початку до кінця, бо це була справжня пригода, та ще й така загадкова. Коротше кажучи, він страшенно хотів почути мою розповідь; але я сказав, що зараз не час, і звелів його кучеру зачекати трішки. Тоді ми в моїй повозці від’їхали подалі, і я розповів Тому, в яку халепу вляпався, і запитав його поради: що ж нам тепер робити? Він сказав, щоб я дав йому хвильку подумати. Так він думав, думав, а потім каже:

— Усе гаразд, тепер придумав. Візьми мою скриню до себе в візок, начебто це твої речі, повертай назад і їдь якомога повільніше, щоб не потрапити додому раніше, ніж треба, а я поверну до міста і знову пророблю всю дорогу спочатку, щоб приїхати через півгодини після тебе; а ти дивись, спочатку не виказуй, що ти мене знаєш.

Я кажу:

— Добре, тільки зажди трохи. Є ще одне діло, і цього ніхто, крім мене, не знає: я тут хочу викрасти одного негра із рабства, а звати його Джим — це негр старої міс Вотсон.

Том відповідає:

— Як, але ж Джим…

Тут він замовк і задумався. Я йому кажу:

— Знаю, що ти хочеш сказати. Ти скажеш, що це ницо, просто-таки підло. Добре, я згоден — я підло вчиню, але все одно я його вкраду, тільки ти тримай язика за зубами, не виказуй мене. Добре?

Очі в Тома загорілися, і він сказав:

— Я сам допоможу тобі його вкрасти!

Ну, мене так і підкосило на місці! Таку неймовірну штуку я вперше в житті чув, і мушу вам зізнатися, Том Сойєр значно впав у моїх очах — я тепер його аж менше поважав. Тільки мені все одно не вірилося: Том Сойєр — і раптом краде негрів!

— Не бреши, — кажу я, — жартуєш ти, чи що?

— Навіть не думаю жартувати.

— Ну, добре, — відповідаю, — жартуєш чи ні, та якщо почуєш якусь розмову про негра-втікача, то гляди мені, пам’ятай, що ти про нього знати не знаєш, і я теж про нього навіть близько не чув.

Тоді ми взяли скриню, перетягли її до мене на повозку, і Том поїхав у один бік, а я — в другий. Тільки я, звісно, зовсім забув, що треба ледве плестися, — від радості та від різних думок — і повернувся додому дуже швидко для такої довгої дороги. Старий вийшов на ґанок і сказав:

— Ну, це просто дивовижа! Хто б міг подумати, що моя кобила на таке здатна! От якби час засікти… Ти глянь, вона ж анітрохи не спітніла! Неймовірно! Та я тепер її за сто доларів не віддам, слово честі, а недавно ж хотів продати за п’ятнадцять — думав, що вона дорожче не коштує.

Більше він нічого не сказав. Дуже наївний був старенький і такий добрий, що добрішого не зустрінеш. Та воно й не дивно: бо ж він був не просто фермер, а ще і проповідник; у нього була маленька дерев’яна церквичка на задвірках плантації (він її побудував власним коштом). Це була і церква, і школа разом, а проповідував він задарма, нічого за це не брав; та, якщо по правді сказати, то й не було за що. На Півдні багато таких фермерів-проповідників, і всі вони проповідують задарма.

Через півгодини або близько того під’їхав до паркана Том у повозці. Тітонька Саллі побачила його з вікна, бо паркан був лише за п’ятдесят кроків, і каже:

— Подивіться, ще хтось до нас приїхав! Цікаво, хто ж це? По-моєму, хтось чужий… Джеммі (це одному зі своїх синів), збігай до Лізи, скажи їй, щоб поставила ще одну тарілку на стіл.

Усі мерщій кинулись до дверей: ще б пак — це ж не щороку приїжджає хтось чужий, а якщо