Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен
Тютюну в мене не знайшлося, тож він пішов собі далі. Я повернувся на пліт, сів у курінь і почав думати. Але так нічого й не придумав. Я думав доти, поки голова не почала розламуватись, але так і не придумав жодного способу, як позбутись цієї напасті. Скільки ми пливли по ріці, скільки зробили для цих шахраїв, і все дарма! А все тому, що вони не погребували нагодою зробити Джиму таку підлість: знову продати його в рабство за якісь паршиві сорок доларів, та ще й чужим людям!
Я навіть подумав, що для Джима було б у тисячу разів краще залишатися рабом у себе на батьківщині, де живе його сім’я, якщо вже судилося бути в неволі до кінця днів. Може, варто написати листа Тому Сойєру? Нехай він розкаже міс Вотсон, де зараз перебуває Джим. Але невдовзі я цю думку облишив, бо подумав: а раптом вона розсердиться і не зможе пробачити йому таку невдячність і підлість, що він узяв та й утік від неї, й знову захоче продати його? А якщо й не продасть, то все одно добром це не скінчиться: всі зневажатимуть такого невдячного негра, — хто б сумнівався! — і обов’язково дадуть відчути Джиму, який він негідник і падлюка. А мені як бути? Всі рознюхають, що Ге к Фінн допоміг негру втекти на свободу; тож, певно, коли я здибаю когось із нашого містечка, то доведеться від сорому йому чоботи лизати. Це так завжди буває: зробить людина підлість, а відповідати за неї не хоче, тож думає: доки цього ніхто не знає, то й соромитись нічого. Ось і зі мною так вийшло. Чим більше я думав, тим сильніше мене гризла совість, я почувався просто-таки стервом, останнім негідником та поганцем. І зрештою мені сяйнуло: це ж, думаю, зрозуміло — рука Провидіння для того й відважила мені такого ляща, щоб я зрозумів, що на небесах стежать за моєю поведінкою, і там уже відомо, що я вкрав негра в бідної старенької, яка нічого поганого мені не зробила. Ось мені й продемонстрували, що там є таке Всевидюще Око, і воно не лише не буде терпіти таку поведінку, а й може миттю припинити її. І тільки-но це до мене дійшло, як ноги мої підкосилися від страху. Ну, я все ж таки спробував знайти собі якесь виправдання. Думаю: нічому хорошому мене не навчили, отже, я не настільки вже й сильно винен. Але щось у глибині душі мені повторювало: «Для цього є недільна школа, чому ж ти до неї не ходив? Там би тебе навчили, що коли хтось допоможе негру, той за це буде горіти вічно в пеклі!»
Мені наче приском по шкірі сипнуло. І я вже зовсім твердо собі вирішив: ну ж бо я спробую молитись, щоб мені стати не таким, як зараз, а хорошим хлопчиком, виправитись. І опустився навколішки. Але молитва не йшла в мене з язика. Та й чого іншого я міг чекати? Як я збирався приховати це від Бога? І від самого себе теж. Бо я кривив душею, поступав не по-чесному — ось чому. Вдавав, ніби хочу виправитись, а в найголовнішому гріху не покаявся. Вголос говорив, нібито хочу вчинити, як годиться, по совісті, хочу піти й написати хазяйці цього негра, де він перебуває, а в глибині душі знав, що все це — лише брехня, і Бог це теж знає. Не можна брехати, коли молишся, — це я зрозумів.
Тут я зовсім заплутався — так, що гірше нікуди, і не знав, що мені робити. Нарешті придумав одну штуку; кажу собі: «Піду напишу цього листа, а тоді подивлюсь, чи зможу молитися». І диво дивне: миттю на душі стало легко, навіть легше за пір’їнку, і все якось одразу стало ясно. Я взяв папір, олівець і написав:
«Міс Вотсон, ваш негр-утікач Джим перебуває тут, за дві милі від Пайксвілля, в містера Фелпса; він віддасть Джима, якщо ви пришлете нагороду.
Гек Фінн».
Мені стало так хороше, і я відчув, що вперше за все життя очистився від гріха і що тепер зможу молитися. Але я все-таки зачекав із молитвою, а спочатку відклав листа і довго сидів та думав: от добре, думаю, що так сталося, бо ж я ледве не занапастив свою душу і не потравив у пекло. Потім я почав думати далі. Я пригадав нашу подорож по ріці й увесь час бачив перед собою Джима, як живого: то вдень, то вночі, то у місячному світлі, то в грозу, як ми пливемо з ним на плоту, і розмовляємо, і співаємо, і сміємося. Але чомусь я не міг пригадати нічого такого, щоб налаштувати себе проти Джима, а якраз усе навпаки. То бачу, як він замість мене стоїть на вахті після того, як відстояв свою, і не будить мене, щоб я виспався; то бачу, як він радіє, коли я повернувся на пліт під час туману, чи коли я з ним зустрівся на болоті, там, де була кровна ворожнеча; і як він мене називав «синком», і балував мене, і робив для мене все, що міг, і який він завжди був добрий. А насамкінець мені пригадалося, як я рятував його — розповідав усім, що в нас на плоту віспа; і як він був за це мені вдячний, як він казав, що не має іншого такого друга в цілому світі, що тепер у нього лише один зостався друг, і це я.
Я озирнувся навколо і побачив свого листа. Він лежав зовсім поруч. Я взяв його і потримав у руці. Мене аж дрижаки вхопили, бо тут треба було вирішити раз і назавжди, вибрати щось одне, — це я добре розумів. Я подумав якийсь час, здавалось, ніби й дихати перестав, і кажу собі: «Ну, що ж, доведеться горіти в пеклі». Узяв та й розірвав листа.
Страшно було про це думати, страшно було говорити такі слова, але я їх таки сказав. А що вже сказано, те сказано — більше я не думав про те, як мені виправитись. Просто викинув усе це з голови; так і сказав собі, що буду знову грішити, як і раніше, — що ж поробиш, певно, така моя доля, якщо вже нічому хорошому мене не навчили. І почну з того, що себе не пожалію, а таки знову викраду Джима із рабства; а якщо вигадаю щось гірше за це, то й гірше зроблю:
