Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен
— Тоді хутчіш викладай, що це ти надумався, а то душу витрясу!
— Чесне слово, я вам розкажу все, як було, ваша величносте. Цей, який мене тримав, був дуже ласкавий до мене, все повторяв, що в нього такий самий синок помер минулого року. Мовляв, йому дуже прикро бачити, що хлопчик вляпався в таку халепу. А коли в усіх дах зірвало від вигляду золота і натовп кинувся до труни, він випустив мою руку і шепнув: «Біжи щодуху, інакше тебе повісять!» І я побіг. Мені здалося, що лишатися безглуздо: от що я міг зробити? Нічого! А навіщо чекати, коли тебе повісять, якщо можна втекти! Отож я чкурнув щодуху, біг і біг, доки не побачив човника. А коли дістався до плота, то звелів Джиму відчалювати, бо дуже боявся, що мене доженуть і повісять; а ще я сказав йому, що вас і герцога, певно, вже немає серед живих, і мені вас дуже було шкода, і Джимові теж. Я дуже зрадів, коли вас побачив! Чесно — ось запитайте Джима, брешу я чи ні!
Джим підтвердив, мовляв, так воно все і було. А король наказав йому замовкнути і каже:
— Ага, так я й повірив твоїм брехням! — і знову струснув мене за шкірки й пообіцяв утопити в річці.
Але герцог сказав:
— Відпустіть хлопчиська, старий телепню! А ви ж хіба інакше поводились? Потурбувались про нього, коли на волю вирвались? Щось я такого не пригадую!
Тоді король відпустив мене і почав лаяти на всі заставки містечко й усіх його жителів. Герцог і тут з ним не згодився:
— Краще б ви себе як слід вилаяли — бо це саме вас треба вилаяти, на чому світ стоїть. Більше, ніж усіх інших. Ви з самого початку нічого путнього не зробили, хіба що не розгубилися і вчасно ляпнули про цю синю стрілку. Це було до речі, нічого не скажеш! Тільки ця штука нас і врятувала. А якби не вона, запроторили б нас до буцегарні до прибуття вантажу англійців, а там — пряма дорога до в’язниці, й не викрутилися б ми ніяк! А через цю вашу стрілку вони потягнули нас на цвинтар, і вже там золото врятувало наші шкури: якби ці несусвітні дурні не втратили голови і не кинулися всі до труни дивитись на гроші, довелося би нам із вами сьогодні спати в краватках посиленої міцності — значно міцніших, ніж нам би того хотілося.
Вони помовчали якусь хвилину — замислились. Тоді король і каже досить розгублено:
— Гм! Але ж ми думали, що золото вкрали негри… Я весь аж зіщулився від страху.
— Отож бо й воно, — каже герцог повільно й насмішкувато, — МИ думали!
Ще за півхвилини король каже спроквола:
— Принаймні я так думав.
А герцог йому відповідає таким самим тоном:
— Навпаки, це я думав. Король розсердився й питає:
— Послухайте, ваша світлосте, ви на щось конкретне натякаєте?
Герцог йому відповідає — цього разу значно жвавіше:
— Ну, якщо вже ми говоримо начистоту, то дозвольте у вас поцікавитись: а на що ви натякали?
— Зовсім уже забрехався! — в’їдливо промовив король. — Хоча звідки мені знати: може, це ви уві сні все зробили, не усвідомлюючи власних вчинків?
Герцог ощирився і відрубав:
— Та перестань ти дурниці молоти! Думаєш, я зовсім уже бовдур? Невже я, по-твоєму, й досі не здогадався, хто заховав гроші у труну?
— Ох, сер! Я ж то знаю, що ви це знаєте, бо ви самі їх і заховали!
— Це брехня!
І герцог накинувся на короля. Той кричить:
— Забери руки! Відпусти горло!.. Добре, беру слова назад!
Коли король прохрипів останню фразу, герцог сказав:
— Згода. Але спочатку ви мусите зізнатися, що саме ви заховали гроші, й хотіли потім утекти від мене, повернутися, відкопати сховане й забрати всі гроші собі.
— Заждіть хвильку, герцогу! Дайте відповідь на одне запитання — чесно і благородно: то це не ви заховали туди гроші? Якщо не ви, то так і скажіть. Я вам повірю і всі слова свої заберу назад.
— Ах ти ж, старий пройдисвіте! Нічого я не ховав! Сам знаєш, що не я. Ось тобі!
— Ну добре, я вам вірю. Але дайте відповідь на ще одне запитання, тільки не треба так нервувати: чи не було у вас такої думки — дістати грошенята і переховати їх?
Герцог довго не відповідав, а тоді каже:
— А навіть якби й була, то що з того? Це ж не я зробив! Бо у вас не тільки була думка — ви таки дістали й переховали!
— Щоб я здох на цьому місці, герцогу, але все ж я грошей не брав — і це правда! Не можу сказати, що я не збирався їх взяти: зізнаюсь, що було, то було, але ж ви… тобто… я маю на увазі, інші… Словом, мене випередили.
— Брехня! Ви самі їх украли й повинні зізнатися в цьому, інакше…
Король почав задихатися, а потім через силу прохрипів:
— Досить… зізнаюсь!
Я був дуже радий це почути; мені одразу стало набагато легше. А герцог відпустив нещасного і каже:
— Але якщо ви надумаєте ще раз відбріхуватись, я вас одразу в річці утоплю. Вам тепер треба сидіти тихенько й сопіти у дві дірки — це єдине, що ви можете робити після такої поведінки. Ну просто страус якийсь — тільки й дивиться, що б йому таке проковтнути! Уперше такого бачу, а я ще й довіряв йому, наче батькові рідному! І не соромно вам?! Стоїть і слухає, як в усьому звинувачують нещасних негрів, — і бодай словечко сказав, хоч би трішечки за них заступився! Мені тепер смішно згадувати: яким же я був телепнем, як я міг повестися на таку дурницю! Ага, то я тепер зрозумів, чому ви захотіли поповнити дефіцит: це ви просто надумали привласнити й ті грошенята, які я заробив на «Жирафі», й решту моїх капіталів!
Король озвався несміло, усе ще схлипуючи:
— Але ж, ваша світлосте, це не я сказав! Це ви самі сказали, що нам краще поповнити дефіцит.
— Замовкніть! Більше не хочу вас чути! — розсердився герцог. — Бачите тепер, чого ви всім цим добились? Вони отримали свої гроші назад, та ще й наші забрали. У нас лишився долар чи два… Ану спати, і щоб я ні слова більше не чув про все це, інакше я вам такий дефіцит покажу — мало не здасться!
Король поплентався до куреня і приклався до пляшчини, аби хоч якось утішитись; а там і герцог
