Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен

Дядечко Сайлас досить довго читав молитву над всією цією їжею, і вона того була варта, але апетиту ні в кого не відбив, а це буває, коли дуже тягнуть кота за хвоста, — я не один раз бачив.

Після обіду було багато різних розмов, і нам із Томом доводилось увесь час бути насторожі, але дарма, бо вони навіть натяком не згадали про негра-втікача, а ми боялися навіть заїкнутися про нього. Але ввечері, коли ми знову сиділи за столом, один із малюків запитав:

— Тату, а можна мені піти з Томом і Сідом на виставу?

— Ні, — каже старий, — я думаю, що ніякої вистави не буде, та й у будь-якому разі вам туди не слід іти. Цей негр-утікач розповів нам із Бретоном, що вистава огидна, і Бретон хотів попередити всіх. Тепер цих нахабних пройдисвітів, мабуть, уже вигнали з міста.

Он воно як! Але я все ж таки не винен. Ми з Томом мали спати в одній кімнаті й на одному ліжку; з дороги ми дуже втомилися і тому, побажавши всім на добраніч, пішли спати одразу після вечері; а там вилізли через вікно, спустилися по громовідводу й побігли до міста. Я не думав, що хтось попередив короля із герцогом, тож якщо я запізнюсь і не встигну натякнути їм, що готується, вони потраплять у халепу.

По дорозі Том розказав мені, як усі думали, що мене вбили, і як мій предок знову зник і до цього часу не повернувся, і який здійнявся переполох, коли Джим утік. А я розповів Тому про наших шахраїв, і про «Жирафу», і про нашу подорож на плоту, скільки встиг. А коли ми дійшли до середини міста — а було вже не рано, десь пів на дев’яту, — бачимо, нам назустріч валить натовп із смолоскипами. Усі шаленіють, кричать і виють, б’ють у сковорідки та дудять у ріжки; ми відскочили вбік, щоб пропустити їх. Дивлюсь, вони тягнуть короля з герцогом, щоправда, ті були всі в смолі та в пір’ї й навіть на людей не були схожі, просто дві величезні грудки. Мені неприємно було на це дивитися і навіть стало шкода нещасних шахраїв; я подумав: ніколи більше не згадуватиму їх лихим словом. Просто дивитися страшно було. Люди бувають дуже жорстокі один до одного.

Словом, ми запізнилися — уже нічим не могли допомогти. Почали розпитувати у тих, хто відстав, і вони нам розповіли, що ціле містечко пішло на виставу, ніби ніхто нічого не знав, і сиділи собі мовчки, доки бідолашний король не почав стрибати на сцені. Тут хтось подав знак, публіка попідхоплювалася з місць і схопила горе-акторів. Ми попленталися додому, і на душі в мене було зовсім не так легко, як раніше. Навпаки, я зовсім притих, наче був винен у чомусь, хоча нічого поганого не робив. Але це завжди так буває: немає різниці, винен ти чи ні, — совість на це не зважає, все одно тебе дійматиме. Якби в мене був пес, такий само докучливий, як совість, я б його отруїв. Місця вона займає більше, ніж усі нутрощі разом, а пуття від неї ніякого. І Том Сойєр так само каже.

Розділ XXXIV

Ми замовкли і почали думати. Раптом Том каже:

— Слухай, Геку, які ж ми дурні, що раніше не здогадалися! Я ж знаю, де Джим сидить.

— Та невже? Де?

— У тому сарайчику, поряд із купою попелу. Подумай сам. Коли ми обідали, ти хіба не бачив, як один негр поніс туди миски з їжею?

— Бачив.

— А як ти думав, для кого це?

— Для собаки.

— І я теж так думав. А це не для собаки.

— Чого це?

— Бо там був кавун.

— Точно, був, я теж помітив. Як же це я одразу не здогадався, що собаки кавуни не їдять? Це вже нікуди не годиться! Ось як воно буває: і дивишся, і нічого не бачиш.

— Усе правильно: негр зняв висячий замок, зайшов туди, а потім знову почепив, коли вийшов. А коли вставали з-за столу, він приніс дядькові ключ. Це той самий ключ, напевно. Кавун — це означає, що там людина; ключ — отже, хтось там сидить замкнений; а навряд чи двоє сидять під замком на такій маленький плантації, де люди такі добрі та привітні. Це там Джим і сидить. Я дуже радий, що ми самі до цього додумались, як і годиться сищикам, — якби це був якийсь інший спосіб, я б за нього і гроша ломаного не дав би. Тепер ти поворуши мізками, придумай план, як викрасти Джима, і я теж придумаю свій план, а там ми виберемо, який нам більше сподобається.

Ну і голова була в Тома Сойєра, таку б хоч і дорослому! Як на мене, краще мати таку голову, ніж бути герцогом, або капітаном судна, або клоуном у цирку, або я навіть не знаю ким. Я придумав абищо, так, щоб відчепитися від совісті, — бо ж було відомо наперед, хто придумає справжній план. Трохи згодом Том запитав:

— Ти готовий?

— Так, — відповідаю.

— Тоді давай, викладай.

— Ось який у мене план, — кажу. — Джим там сидить чи хтось інший — вивідати нескладно. А завтра вночі ми дістанемо мій човник і переправимо пліт із острова. Потім у першу ж темну ніч витягнемо ключ у старого з кишені, коли він ляже спати, і попливемо вниз по ріці разом із Джимом. Удень будемо ховатися, а вночі — пливти, як ми це із Джимом раніше робити. Годиться такий план?

— Чому ж ні, годиться, навіть дуже! Але дуже все це просто, нічого особливого в цьому немає. Що це за план такий, якщо він не потребує жодних клопотів? Немовля, і те впорається. Не буде ні галасу, ні розмов, все одно, як після крадіжки на заводі, де мило роблять.

Я з Томом не сперечався, бо нічого іншого навіть не очікував, натомість наперед знав, що до свого плану він не буде так прискіпуватись.

І дійсно, не прискіпувався. Він розповів мені, в чому полягає його план, і я одразу зрозумів, що той у п’ятнадцять разів кращий, ніж мій: Джима ми все одно звільнимо, але шику буде значно більше. А може, нас ще й пристрелять, за його планом. Мені дуже сподобалось. «Давай, — кажу, — так і будемо діяти». Який у нього був план, зараз і