Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен
— Що ти таке мелеш, Томе Сойєр? — запитую я. — Не треба Джиму ніяких мотузяних драбин.
— Якраз треба. Це ти мелеш казна-що, бо ж нічого в цьому ділі не тямиш! Мотузяна драбина йому потрібна, бо вона в усіх буває.
— Але що він із нею буде робити?
— Що буде робити? Заховає її в матрац — не зможе, чи що? Всі так роблять, значить, і йому доведеться. Геку, ти, здається, нічого не хочеш робити за правилами — кожного разу щось нове вигадуєш. Якщо навіть ця драбина йому не знадобиться, вона ж лишиться у нього в матраці після втечі! Це ж доказ, правда? Ти думаєш, докази не знадобляться? Ще й як знадобляться! Чи ти хочеш, щоб доказів геть не лишилось? Ото було б смішно! Я про таке ще зроду не чув.
— Ну, — кажу, — якщо вже треба так треба за правилами, щоб у нього була ця драбина, то хай буде, я не збирають іти проти правил. Одне лише скажу, Томе Сойєр: якщо ми порвемо простирадла, щоб зробити Джиму драбину, в нас будуть неприємності з тітонькою Саллі, тут і до ворожки не ходи. А я ось як думаю: драбинка із горіхової кори нічого не коштує, добро переводити для неї не треба, а в пиріг її можна запекти не гірше, ніж ганчір’яну, і в матрац заховати теж. А Джим не дуже у цих справах розбирається, йому все одно, яку б не…
— Ну і дурниці ти кажеш, Геку! Якби я не тямив нічого, то мовчав би! Де ж ти таке чув, щоб державний злочинець утікав по драбинці з горіхової кори? Та це курям на сміх!
— Ну добре, Томе, роби як знаєш; але все ж послухав би ти моєї поради: краще позичити простирадло із мотузки, де сушиться білизна.
Він сказав, що це можна. Тут у нього з’явилась іще одна думка, і він сказав:
— До речі, позич ще й сорочку.
— А для чого нам сорочка, Томе?
— Для Джима — вести щоденник.
— Який щоденник? Джим навіть писати не вміє!
— Ну й хай собі не вміє, але ж він може ставити якісь значки, якщо ми зробимо йому перо з олов’яної ложки або зі старого обруча з бочки?
— Та ну, Томе! Можна висмикнути перо в гуски — і краще, і значно швидше.
— У в’язнів гуси по камері не бігають, щоб із них так просто можна було пір’я смикати. Ех ти, всьому тебе вчити треба! Вони завжди роблять перо із чогось найтвердішого і негодящого, наприклад, із уламка мідного свічника, та мало що під руку потрапить! І на це в них іде чимало часу — тижні, а то й місяці, бо перо вони відточують об стінку. Гусячим пером вони нізащо писати не будуть, нехай воно навіть буде в них під рукою. Це не прийнято.
— Ну, добре, а з чого ми йому зробимо чорнило?
— Багато хто робить з іржі, змішаної зі сльозами; але це здебільшого простолюдини й жінки, а знаменитості пишуть власною кров’ю. І Джим так може. А коли йому знадобиться повідомити всьому світові, що його ув’язнили, захочеться послати простеньке загадкове повідомлення, то він може нашкрябати його виделкою на жерстяній тарілці й викинути за вікно. Залізна Маска завжди так робив, це теж дуже гарний спосіб.
— Джим не має жерстяних тарілок. Його годують із глиняної миски.
— Це нічого, ми йому дістанемо.
— Все одно ніхто не розбере.
— Та яка різниця, Геку Фінн! Його діло — написати і викинути тарілку за вікно. А читати напис тобі зовсім не треба. Однак ніхто не може розібрати половину з того, що вони там понашкрябують на тарілках чи ще на чому.
— Так нащо тоді тарілки псувати?
— Ото ще! Це ж не його тарілки!
— Усе одно чиїсь, адже так?
— То й що? В’язневі однаковісінько, чиї вони…
Він не договорив — ми почули ріжок, який скликав до сніданку, і пішли додому.
Цього ранку мені вдалося позичити з мотузки простирадло і білу сорочку; ще я знайшов старий мішок і поклав усе туди, а потім ми взяли трухляки і теж туди запхали. Я називаю це «позичити», бо мій батько завжди так казав, але Том сказав, що це не позичка, а крадіжка. Він пояснив, що ми допомагаємо в’язню, а йому однаково, як добути річ, аби лише добути, і ніхто його за це не осудить. Це не злочин, якщо в’язень украде річ, яка потрібна йому для втечі, — це його право; так само і ми маємо повне право красти у цьому будинку все, що лише нам знадобиться для його звільнення із в’язниці. Він сказав, що якби ми це робити не для в’язня, тоді, звісно, інша справа, і хіба що останній негідник, якась наволоч буде красти, якщо не сидить у в’язниці. Тому ми вирішили красти все, що під руку підвернеться. А якось на днях, уже після цього, він завів цілу розмову через дурницю — через те, що я поцупив кавун із городу негрів і з’їв його. Він мене примусив піти і віддати неграм десять центів, не пояснюючи, за що. Сказав, що можна красти лише те, що знадобиться.
— То й що, — кажу, — кавун же мені знадобився. А Том відповідає:
— Кавун тобі знадобився не для того, щоб утекти із в’язниці, — ось у чому різниця. Ось якби ти заховав у ньому ніж, щоб потім передати його Джиму, щоб він міг убити наглядача, — тоді інша річ, усе було правильно.
Я вирішив не сперечатися з ним, хоч і не розумію, який мені інтерес старитися для в’язня, якщо треба сидіти й думати над різними тонкощами щоразу, коли випаде нагода поцупити кавуна.
Так ось, як я вже говорив, цього ранку ми роздобули дещо, а тоді почекали, доки всі розійдуться у своїх справах і на подвір’ї нікого не буде видно, і лише після цього Том відніс мішок у прибудову, а я стояв поряд — вартував. Незабаром він вийшов звідти, і ми з ним пішли й сіли на колоди — поговорити. Том сказав:
