Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

Лишаючи на піску звивистий слід, зміюкою потяглася за нами линва.

Біля лагуни, навпроти затонулої шхуни, росло присадкувате дерево. Володя прив'язав за його стовбур кінець вірьовки. Другий узяв у руку і пішов до води.

— Коли я подам знак — тягніть! — сказав.

Адам Варфоломійович вийшов з лагуни, тримаючи в руках жмут водоростей. Лізти знову у воду він одмовився і тепер уважно розглядав свою знахідку.

Для нас, матросів, ті водорості — звичайний бур'ян. Та науковець надавав їм неабиякого значення, так ніби то були якісь коштовності.

— О, ламінарія чортів фартух! — вигукував він, розстеляючи на піску довжелезні бурі батоги. — А це ось гіллястий мох, так званий кодіум, морський салат улва латісіма, ектокарпус…

— Лопухус громадіус, — подаючи Паганелю великий, схожий на лопух темно-зелений листок, насмішкувато підморгнув Мотовило.

— Зарозумілий юначе! — образився Адам Варфоломійович. — Я не бачу причин для ваших дотепів. І ніякий це не лопух, — уже примирливо заперечив, — а теж морський салат — улва лактука.

— Гаразд, — перебив Журавка, — якщо ви, Варфоломійовичу, пірнати не хочете, то нехай маску візьме Солоний. Бери, Василю, і ходім зі мною!

Мені ця подорож запам'яталась надовго.

Джонка лежала на невеликій глибині, за кілька метрів від берега. Крутий підводний виступ, складений з брил відмерлих коралів, що простягнувся в бік протоки, утворивши таким чином своєрідний глухий кут, служив надійним захистом од повсякчасної, викликаної хвилюванням моря та припливами й відпливами водоверті. Він також уберігав шхуну від руйнівної дії хвиль. Бо, якби не цей гранітний щит, затонулу посудину в такій, як ця, швидкоплинній протоці давно б потрощило і від неї не залишилося б і тріски. А так вона збереглася ціла й неушкоджена, дарма що пролежала на дні, мабуть, не один десяток літ.

Володя Журавка повільно плив, тягнучи за собою зіткану нами линву, — він нею обв'язався, і вона за ним волочилась сама, не заважаючи йому орудувати руками й ногами.

Я плив збоку, роздивляючись під собою пагористе дно. Ось і джонка.

На планширі — дерев'яному обвідному бруску, що виступав високо над бортом, лежало — де вони взялись? — кілька такелажних інструментів: великий дерев'яний, що його застосовують під час виготовлення дротяних тросів, молоток-киянка; вузька, з одного кінця загострена лопатка-тріпало; металевий сікач, марочниця, свайка…

Ого, відзначив я, та тут майже теслярська майстерня. Не інакше — Журавка спускався в черево корабля і з властивою йому хазяйновитістю підняв ті інструменти: немарно ж він, бачив я, то пірнав, то знову з'являвся на поверхні, щоб набрати в легені повітря.

Поки Володя «буксирував» канат, я теж пірнув. Пропливаючи вздовж лівого борту від корми до носової частини шхуни, помітив збоку розчищену від налиплих черепашок та водоростей смугу. На ній, вгорі по борту, ледь-ледь проступало кілька літер. «Мо-а-на», — прочитав я.

От дивина! Значить, шхуна зветься «Моана», і воскресив це ймення з підводного мороку й забуття наш старший — Журавка. Адже поки ми збирали траву та, на його замовлення, сплітали линву, він тут увесь час порався.

— Що, здивувався? — сміючись, запитав Володя, коли я з'явився на поверхні.

— Ще б не здивуватись, — відказав я. — І назва… Й набір інструментів.

— Он ти про що! — хитнув головою Журавка. — То — наслідок моїх кількагодинних пошуків. Гадаю, в трюмах лежить ще не один сюрприз.

— Ну, так давай піднімати! — запропонував я, тієї миті забувши навіть про свій вигаданий, марновірний страх і про те, що не комусь же, а мені доведеться спускатися в трюм.

Володя, наче і не було нічого, погодився.

— Піднімемо, Солоний, — мовив він. — А тільки затям: у трюмах повно восьминогів. Не страшно потрапити в їхні обійми?

— Анітрохи, — удаючи з себе сміливця, спокійно відповів я, хоч десь у глибині серця ворухнулось: леле, та це ж те, чого я так боюся!

— От і добре, — притакнув старший. — Зараз почнемо.

Я бачив: на березі стоять друзі, з нетерпінням, мабуть, чекаючи нашого спуску.

— Поїхали! — подав голос Журавка. Ми разом шугонули вниз.

Я вперше впритул наблизився до скособоченої, нахиленої під майже дев'яностаградусним кутом до морського дна палуби… Е, та вона ледве тримається! Конопатки з конопляного прядива й бавовни, якою набивають пази й стики палубної обшивки для їх ущільнення, не було. Крізь щілини проступало ребристе поперечне кріплення корабля — бімси.

Володя, закріпивши за планшир кінець мотузки, хитнув головою: мовляв, пора підніматись.

Коли ми опинились на поверхні, старший, перепочиваючи, сказав:

— Я пірну в трюм, а ти залишишся біля люка і послаблятимеш кінець.

— Гаразд.

Вдихнувши і видихнувши повітря та затамувавши подих, ми знову поринули вниз.

Вода була прозора й чиста. Навіть у трюмі, де нині порається Журавка, світло і, крім хіба що темних закутків, видно все: якісь величезні паки, товстопузі бочки, ящики.

Володя, бачу, силкується стропом «заарканити» опукле, стягнуте обручами барило. Я послабив линву. Так і є: він намагається зав'язати «бочковий строп», щоб ним підхопити вантаж. Не виходить! З одного боку бочка щільно притиснута до ящика — він заважає зрушити її з місця. Тоді Журавка застосовує інший прийом: швидко зв'язує вузол «котячі лапки» — дві поперечні петлі, що утворюються, якщо «переломити» подвійний кінець линви.

Петлі з обох боків охоплюють барило. «Тягни!» — зрозумів я помах Журавчиної правиці і тієї ж миті вибрав зайвину — послаблений кінець каната.

Готово, вантаж нарешті застроплено!

Після короткого перепочинку Володя знову опускається в трюм, а я лишаюсь на поверхні моря: коли він смикне за линву, мені, як і домовились, слід подати команду на берег — «Віра!», тобто щоб товариші