Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

Друзі зустріли радо. Боцману полегшало — от тільки доймала задуха. Вони з Оканем приготували смачну вечерю: печену рибу, банани. А ще нас чекала несподіванка — неподалік від табору Окань надибав кладовище черепах. Хоч, правда, ні повечеряти як слід, ані побачити панцири морських велетнів того вечора нам так і не пощастило.

Верхівки пальм гойднулися; металевим шерхотом озвалось чутливе віття. Його видовжене, розкрилене листя нагадувало широку, з розчепіреними пальцями долоню. Коли вітер налетів, листя — так п'ятірнею від удару захищають обличчя, — хитнувшись, дотикнулось, припало майже до стовбура. Але вітер навідліг ударив по пальмах — і вони злякано затремтіли. Кілька горіхів глухо вдарилось об потріскану землю; по кущах задріботіли перші краплі дощу.

Ще густіше запахло якесь духмяне тропічне зілля. Від океану, з його розверзлих, оголених глибин теплими хвилями напливли йодисті пахощі. І цей перемішаний між собою морський та суходільний трунок залоскотав ніздрі, п'янко задурманив голову.

У природі і в душі коїлося сум'яття, збудження. Хоч ніхто з нас жодним порухом і не виказував внутрішнього занепокоєння, все ж воно до крику, до панічного жаху розпирало груди, всепоглинаючою мукою наповнювало кожну клітину.

Гнітило почуття незрозумілого відчаю. Всіх нас охопила безпричинна тривога. Хотілося щось робити, кудись бігти: ми мучилися, не знаючи, куди себе подіти.

Десь угорі, метнувшись косокрило, ніби хто замахнувся серпом, пролетіла і скрикнула чайка. В її голосі теж вчувалась мука.

З білою торочкою внизу, зубчаті, пошматовані вітром хмари, немовби крига на скреслім водоплині, клубочились, наповзали одна на одну, видозмінювались, утворюючи в тісняві неба безладдя й штовханину.

Раптом у темряві полоснула блискавка — й небесна баня, мов горіх, розкололась навпіл. Сліпучо-білий, магнієвий спалах освітив на мить океан. Ми побачили юрмище хвиль — здавалось, бойові шхуни з туго напнутими вітрилами ішли на приступ, мчали до острова. Залізним скреготом сипонув грім, і в повітрі свіжо запахло озоном.

Потім з тієї, висвітленої синюватим полиском далини гупнуло, залопотіло: тисяч окрило розкинувся над суходолом шквал — різкий, поривистий вітер, що шаленів, завивав, кидався стрімголов, нищачи все на своєму шляху.

Одну за одною жменю піску жбурнув він в обличчя, боляче вдарив, збив нас із ніг. І, сподіваючись, розчавити та остаточно притоптати свою жертву, наслав на землю потоки води.

Зливи такої я не бачив зроду. Вода не текла, не лилася — її безконечна, хтозна-яких розмірів товща падала, суцільною завісою накривала острів, гаї, свинцево-важкою стіною притискала нас до землі.

Вируючі потоки змили курінь, підхопили, помчали його до океану.

Щоразу, коли спалахувала блискавка, перед нами, мов на екрані, поставали запінені вали океану, назустріч яким, видно було, з берега мчить теж пінява, каламутна вода.

І так нешироке коралове узбережжя дедалі вужчало — пологий суходіл Кілі-Кілі не в змозі був протистояти набігові хвиль, яким щораз допомагала густа, нескінченна злива.

Ми покинули наше тепер уже зруйноване місце стоянки і відступили в глиб острова, під кокосовий гай, де ще збереглась тонка, не покрита водою смуга землі.

Це було єдине, що залишилось від берега. Та й воно, знали ми, ненадійне пристановище: хвилі підступали з обох боків, намагаючись намацати низьке, зручне для виходу води річище або просто перекотитися через острів, сягнути у внутрішню лагуну. Завадою на їхньому шляху поки що була ця, де ми зупинились, пагориста смуга землі. Проте може статись, що й вона не витримає навали океану.

На всьому острові іншого, вищого за це місця не було, а довкола нас уже хлюпотіли, то пориваючись вперед, то знову відступаючи, хвилі.

Земля тікала з-під ніг. Твердь, до якої ми з таким зусиллям ще недавно дісталися, подолавши безжальну, стрімку водокруть, тепер відмовляла нам у порятунку.

О доле моя зрадливая!

Степовик, землянин, хто, здається, щиро полюбив море, я подумав: даремно мене вабила голуба стихія. І ще: як мало людині треба! їй хочеться обійняти, звідати неосяжне — моря й континенти, спуститися в океанські глибини і зазирнути в космос. Людина поринає думкою в таємницю атома і плекає мрію про подорожі на далекі планети. Будує атомоходи й космічні кораблі…

Усе це природно й закономірно, бо служить поступу й прогресу. Та ні про який куций чи щонайсміливіший злет не може бути мови, якщо ми постійно не відчуваємо надійної тверді — землі. Земля нас виняньчила; під шум її колосся ми зросли й окрилились, змалку увібрали в серце її світанкову ласкавість, одвічне життєлюбство, сонячну доброту.

Поросла барвінком стежка, росянисто забризкуючи ноги, кожного з нас вивела у широкий світ. Тож, де б не блукали, які б моря не голубіли перед очима, — завжди і всюди любімо рідну землю, бо вона наша опора, світоч віри й надії!

Так думав я, звідусюди оточений океаном, стоячи на останній, іще не затопленій п'яді суходолу. Ця думка сама по собі на мить неждано випірнула із закутків підсвідомості — немарно кажуть: у хвилину крайньої скрути (а ми знали, що нас чекає тяжке випробування, може, навіть загибель) перед внутрішнім зором раптом постає найдорожче.

Цим найдорожчим, чим я марив і снив, була для мене земля.

Вітер перейшов у бурю. Його крила туго лопотіли над верхівками пальм.

Кожне острівне дерево, помітив я перед штормом, було нахилене в бік океану. Одного разу боцман розповів нам легенду, за якою виходило, що у пальми злий чаклун обернув, розлучивши їх з коханими, юних полінезійок.

Далеко в океан загнала буря човни-катамарани молодих полінезійських рибалок. Та ще й досі, ставши край води, виглядають їх з далини дівчата…

Гарна легенда! Але ми зараз бачили, як голови тих красунь повернулися в протилежний бік — до острова. І ще ми розуміли: коли вже пальми гнуться й тріщать од вітровію — бути біді. На низинних коралових атолах урагани часто