Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

— Ну, на королівський банкет нам не потрапити, — кинув Журавка, — а от панцир зараз узяти не завадить: в ньому можна буде тримати прісну воду.

Продірявивши його з обох боків угорі, ми прив'язали жердини — спорудили таким чином ноші.

Всередину панцира поклали своє убоге збіжжя: маски, кілька кокосових горіхів, з десяток уцілілих черепашок каурі, дещо з одягу, — та й подалися геть.

На цьому березі нам тепер лишатися нічого: і табір знищено, й кокосового гаю немає. Краще перекочувати на південь, де не так давно ловили лангустів, або ще далі, до протоки, у водах якої лежить «Моана».

Ішли, як і раніше, стежкою понад берегом. Власне, по невпізнанно зміненій місцевості. На кожному кроці око відмічало то заново утворене озерце, то завали бурелому.

Берег густо вкривало кришиво ще недавно живих коралів. Драглисті руді поліпи — колонії маленьких живих організмів, якими поросли гіллясті вапняки, — тепер потемніли і, так само, як і викинуті хвилями молюски та рибини, почали гнити. У повітрі висів нудотний, притаманний лише кораловим суходолам сморід.

Деінде траплялися також пасма вже підсохлої морської капусти та інших водоростей.

— Капусти минати не слід, — сказав Паганель. — Вона врятує нас від голоду, адже в ній понад п'ятдесят процентів білків і з неї можна приготувати безліч смачних страв. Збираймо! — нагинаючись по довжелезну стеблину, заохотив нас ботанік.

Ми заходилися визбирувати ще не попсовану сонцем капусту. Потім зв'язали її докупи, і Мотовило, закинувши на плечі, поніс її, ніби в'язку кукурудзиння.

У норах, де раніше бачили так багато лангустів, тепер сиділо якихось два-три раки. Їх також взяли у свій черепаховий кошик.

Може, в того, хто прочитає ці рядки, складеться враження: мовляв, ми на Кілі-Кілі тільки й дбали про їжу, тільки й думали про те, як прогодуватися. А що ж тут такого? На острові, де бракує найнеобхіднішого для життя, самому треба про себе потурбуватись — у магазин же не побіжиш! От ми й збирали капусту, планктон — усе їстівне.

Ну, а якщо вже вас цікавить, що нас хвилювало крім цього, скажу: ми жили не хлібом єдиним. Он, приміром, Адам Варфоломійович — він укомплектував гербарій з острівних рослин. Наташа готувала іхтіологічну колекцію — засушувала рибок та рачків, хоч насправді їх треба було спиртувати у тих розчинах, які пішли на дно разом з мотоботом.

А ми… Ну, що робили ми, матроси? А те, що велів боцман: заготовляли горіхи, ставили курені.

Я, наприклад, навчився плести гарні личаки — у них зручно ходити по гострих коралових рифах, де босоніж легко поранити ноги. Мій тезко, Василь Окань, вів щоденник — про той записник я ще розповім, — а також складав вірші. Навіть мене, Солоного, увічнив в одному з них. Так, коли я йому розповів про свою зустріч з хижою рибою муреною — вона мене ледь не вкусила, — Василь написав:

«Аякже, Байрон, — подумав я, — співець моря і його — від амеб до китів — численної живності!»

— Мурену ти оспівав, — сказав я Оканю, — тепер черга за іншими мешканцями океану. Прослав кита! — порадив йому.

— Уже прославлено, — відповів Василь.

— Ким?

— Читав роман «Мобі Дік»?

— Ні.

— Прочитай. Герман Мелвілл цікаво написав про білого кита.

— Ну, гаразд, тоді оспівай спрута, — не вгавав я.

— Віктор Гюго у своїх «Трудівниках моря» зробив це краще за мене.

Відповісти йому було нічого, і я на хвильку примовк.

— Слухай, тезко, а може, напишеш, як ми шукали черепашки з перлами або про оту нашу пляшкову пошту?

Тепер уже в розмову втрутився Адам Варфоломійович.

— Дорогий колего, — звернувсь він до мене. — Ця запропонована вами тема теж трохи запізніла. Сто років тому, — пояснив він, — композитор Жорж Бізе створив відому оперу «Шукачі перлів». Ну, а якщо мова зайшла про пошту в пляшках, то й тут вашого друга обігнали. Колись французький поет Альфред де Віньї написав прекрасний вірш «Пляшка в морі».

— То нехай напише про каракатицю!

— О, каракатиця гетерогеутгіз, що межи очі переслідувачам виплюхує не чорнильну каламуть, як решта її головоногих родичів — кальмари та восьминоги, — а палаючу, сонячно-світлу хмарину! Це справді, друже, незаймана тема, і ви її можете по-своєму розробити, — піднесено закінчив Адам Варфоломійович.

— Якщо до цих пір її не освоїв наш земляк — відомий поет Микола Сом.

— Ні, — заперечила Наташа. — Сом пише тільки про кохання та про прісноводних риб.

Усі зійшлися на тому, що Оканю негайно треба оспівати каракатицю гетерогеутгіз.

Звідтоді, як ми вирушили в дорогу, минуло немало часу — сонце стояло вже над головою, був спечний полудень. Та нового місця для табору ми так і не знайшли.

— Може, зупинимось тут? — показав боцман на гранітне плато, де ми, до речі, попереднього разу варили лангустів.

— Ні, Андрійовичу, — не погодився Журавка. — По-моєму, краще пройти далі. Ви з нами тоді не були, — додав він, — а біля протоки є чудесні місця, якщо, звичайно, їх не попсувало в бурю.

Ураган і тут лишив після себе страшні сліди. На бар'єрному рифі раніше з води витикалась лише тьмяна торочка, а тепер в багатьох місцях чорніли викинуті хвилями валуни — голомозі голови негрів.

Та ось нарешті