Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк
Човен, на якому можна було дістатися на острів, де висадились наші товариші, потонув. Отже…
Звісивши ноги у воду, ми сиділи з Журавкою на пласкій, до половини оголеній скелі і ловили рибу. Це був вузький південний виступ Кілі-Кілі, оперезаний швидкоплинною, яка вела з океану в лагуну, протокою. Вранці, у час відпливу, коли ми сюди прийшли, течія, омиваючи берег, мчала в океан. Тепер вона струмувала в протилежний бік.
Блукаючи знічев'я берегом, я знайшов там дві невеликі колоди. Зв'язавши докупи і замість вітрила уткнувши зверху лапату пальмову віть, пустив їх на воду. Нехай пливуть!
Коли збиралися вже «додому», радіючи вдалій риболовлі — на кукані гойдалося кілька десятків дрібних рибок, — Журавка показав рукою на сусідній острів.
— Бачиш? — запитав. — Кораблик твій виявився живучим.
По той бік протоки, неподалік від низинного берега, маячив мій вітрильник.
Дивина! За якихось дві-три години течія перенесла його аж туди.
— Еврика! — крикнув Журавка.
— Ти чого?
— Солоний, друже, — з незвичним для нього піднесенням мовив Володимир, — зараз ми нашим робінзонам принесемо радісну вість.
— Яку?
— А ось послухай!
Журавка сказав, що мій саморобний вітрильник наштовхнув його на думку: нам, пустельникам, відмежованим од усього світу, слід будувати човен!
Ця пропозиція зацікавила всіх.
— Спробувати можна, — якось невпевнено відповів боцман. — От тільки що з цього вийде…
— Неодмінно щось вийде! — запевнив Андрійовича старший матрос.
— Не святі горшки ліплять, — притакнув я.
— Воно-то так, — задумливо відповів боцман, — але переправлятися через бурхливу протоку небезпечно. А з нас уже досить тієї катастрофи — ризикувати не маємо права.
Андрійович уперто відмовлявся і ніяк — хоч ти йому кілок на голові теши! — не хотів давати згоди.
— Тур Хейєрдал он аж від берегів Перу на бальсовім плоту «Кон-Тікі» перетинав Тихий океан, — аби переконати боцмана, здалеку почав Окань.
— І перетнув? — недоречно, бо Андрійовичу зараз кожний аргумент, що обґрунтовував недоцільність виготовлення човна, був на руку, запитав Мотовило.
— Ні, «Кон-Тікі», на жаль, до кінця не доплив, — відповів Окань.
— Та його ж хвилею викинуло десь тут, — обізвавсь я.
— Ви не помиляєтесь, — сказав Адам Варфоломійович. — Пліт славетного мандрівника, який хотів довести, буцімто Полінезію заселяли вихідці з Південної Америки, прибило до сусіднього архіпелагу Туамоту, точніше — викинуло на кораловий берег острівця Рароіа.
— Хейєрдал перепливав океан, а ми збираємось лише протоку, — заперечив Журавка.
— От що, — обізвавсь боцман. — Ви мені баків не забивайте. Хейєрдал, «Кон-Тікі», — передражнив він і сердито запитав: — А хто, скажіть, відповідатиме, якщо ви разом зі своїми манатками підете на дно? Андрійович. Отож-бо й воно!
«Ну і впертий дідуган!» — подумав я. Мені, як і решті товаришів, кортіло помандрувати. Набридло сидіти на одному місці. І, звісна річ, ми поривалися хоч до яких-небудь пригод.
— Гаразд, — нехотя вичавив боцман і поблажливо докинув: — Нехай буде по-вашому!
І ми взялися до роботи.
Будувати човен, як відомо, неабищо: треба мати і дошки, й теслярський інструмент. Якби, скажімо, не пропала піднята нами з «Моани» сокира, можна було б із суцільного дерева — підходящі є на Кілі-Кілі — злагодити довбанку, як ото колись видовбав собі дядько Федос… Або на зразок полінезійських човнів з балансиром — катамаран.
Адам Варфоломійович розповів, що на таких катамаранах, — правда, подвійних і містких, — стародавні полінезійці мандрували від острова до острова по всьому Тихому океану.
— Робили човни, — пояснив він, — з міцного дерева везі. Шнурами, зітканими з рослинного волокна, зшивали кожну дошку. Коли катамаран був готовий, його просушували, потім з боків фарбували червоною, дуже тривкою глиною, а зверху кріпили вітрила — кілька звичайних, стулених докупи циновок. Кожен такий човен, — вів далі Адам Варфоломійович, — мав свою назву: «Токомара», «Мататута», «Теарава»… Відстані між тутешніми островами великі, плавання тривало не один місяць. А тому мандрівники заздалегідь запасалися харчами — брали плоди хлібного дерева та пандануса, сушену рибу, молюски. Прісну воду зберігали у товстих бамбучинах і порожніх кокосових горіхах.
— І вони долали океан?
— За переказами — долали, — відповів Адам Варфоломійович. — От, наприклад, відомий полінезійський вчений-етнограф Те Рангі Хіроа назвав своїх далеких предків мореплавцями сонячного сходу. Дуже влучна назва!.. Задовго до того, як європейцям стали відомі Гавані, Нова Зеландія, десятки інших острівних архіпелагів, полінезійські мореплавці з кінця в кінець перетинали океан і, звичайно, відвідували ті суходоли. Було колись, — хитнув головою Паганель, поринувши в спогади. — Та, як зазначив мій полінезійський колега, великі човни для далекого плавання спорохнявіли, а душі відважних корабельників переселилися в Країну Небуття. Слава Полінезії кам'яного віку згасла, храми зруйновано, барабани мовчать.
— Чого так песимістично? — вислухавши Адама Варфоломійовича, запитав я. — А от ми й станемо новітніми мореплавцями сонячного сходу.
— Ви ними вже стали, — осудливо кинув боцман, згадавши, мабуть, як ми тонули.
А дотепник Мотовило заохотив:
— Давай, давай, може, надолужимо втрачене!
Ну що ж — човен збудувати не штука. Але якби в нас була сокира — тоді від слів можна було б перейти до діла. У нас же немає ніякого інструменту.
— А що, коли виготовити тесло? — запропонував Окань.
— Спробуємо, — погодилися з ним.
Такі загострені камінці ще в сиву давнину використовували замість сокир. Назад, до кам'яного віку! І ми стали вишукувати пласке, схоже на лезо каміння.
