Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

— Дивіться! — закричав.

Друзі, підвівши голову, озирнулись.

— Де?

— Що?

— Он! — показав я рукою ліворуч.

Вогонь спалахнув — дивина! — посеред води, навпроти сусіднього з нами острова. Було видно гладінь лагуни, за нею, в глибині світлом вихопленого з пітьми краєвиду, — смугу білого коралового берега.

— Нічого не розумію, — знизав плечима Журавка. — Загорілась вода, чи що!

Слідом за першим вогнем спалахнули інші, утворивши на воді широке зірчате коло. Вся лагуна освітилась, і ми побачили невеликі гостроносі човни, на яких у повен зріст стояли голі, з пов'язками на стегнах остров'яни. В руках вони тримали палаючі смолоскипи.

Вогні то розгорались, то пригасали; їх видовжені багряні язики ставали коротшими, опускались нижче, припадали до самої води.

Раптом у центр кола випливло два човни. Люди, що стояли на них, високо над водою підняли сіть, і в неї незабаром, шугонувши з глибин, пурхливими горобцями рясно сипонули летючі рибки.

Було видно, як ті літуни прокреслювали у повітрі іскристі лінії, що сходилися в пучок і обривались при зіткненні з сіткою.

У такий спосіб остров'яни заганяли летючок — невелику рибку, що пурхає над водою.

Не відводячи очей, дивились ми на чудернацьку полінезійську риболовлю.

Чарівне огнисте видиво тривало недовго. Потім смолоскипи пригасли. Утворене з них коло стало схожим на барвистий вінок; ніби кинутий на воду, він повільно плив, віддаляючись від того, далекого, і наближаючись до нашого берега.

Все було дивним, несподіваним: і поява остров'ян, і їхня риболовля.

Що вони за люди, як поставляться до нас, пришельців, — ми не знали. І зустрічатися з ними, звичайно, не наважувались. А що така зустріч можлива, було видно хоч би з того, що огнистий «вінок» ближчав і ближчав.

— Забираймо банани, — наказав Журавка, — і гайда в джунглі!

— Ти гадаєш, Солоний, — запитала Наташа, — там нас не помітять?

— Надії мало, — безпорадно розвів руками Журавка, — адже сліди наші на березі лишились. Та й курінь височить.

«Таки влипли в халепу!» — з гіркотою подумав я. Хоч Паганель і твердив, що полінезійці сумирні й привітні, одначе…

Ми поспіхом схопили в'язки бананів та плоди динного дерева і майнули в гущавину. Щоб по слідах, залишених на піску, остров'яни не виявили нашої присутності, узліссям, між трав, відійшли далеко від куреня.

Із засідки, серед приземкуватих карликових пальм, що росли обіруч, видно було лагуну та коралову торочку берега, на яку вже впало місячне сяйво.

Човни поволі пристали до берега, і ті, хто в них сидів, скочили на пісок.

їх було багато, остров'ян: галасливі дівчата, стрункі, смаглотілі юнаки. Літні, худорляві й мовчазні, човнярі, що, як потім ми дізнались, звуться кайхоли, лишались на місці, не випускаючи з рук весел.

«Наше щастя, — майнула думка, — що рибалки вийшли на берег далеко від куреня». Проте — не вмер Данило, та галушкою вдавило! — уникнувши однієї небезпеки, ми потрапили в іншу: човни пристали навпроти нашої засідки.

Остров'ян від нас відділяло якихось сто метрів. Варто кому-небудь з них наблизитись до кущів — і нас викрито.

Я відчув, як глухо калатає моє серце. Наташа й Журавка, затамувавши подих, принишкли теж.

— Може, відійти далі? — пошепки запитав я.

— Сиди, бога ради! — дратівливо озвавсь Журавка. Потім примирливо додав: — Пізно рухатись: щонайменший шурхіт викаже нас. Лишається єдине — сидіти мовчки й не базікати.

Узбережжя, куди причалили остров'яни, нагадувало широкий гранітний пірс. За вузькою, простягнутою вздовж води смугою піску розкинувся рівний, майже квадратний майданчик.

Ми вдень докладно обстежили Акулячий острів, заходили й на «пірс». Берег був пустельний, жодної ознаки, що його хтось відвідує, не помітили. Та, як видно, помилились. Виявляється, це облюбований полінезійцями причал, який вони безпомилково знайшли навіть серед ночі. Що остров'яни тут не вперше і їм знайома кожна п'ядь суходолу, свідчило й те, що троє з них майнуло в кущі, — зовсім поряд хряснула одна, ще одна гілка, — і незабаром повернулись до берега з оберемками хмизу.

З човнів винесли якийсь вантаж, поклали його на берегове каміння, а гілля кинули в одну купу, за кілька метрів од води — в центрі майдану.

Високий кремезний рибалка, котрий, як і інші кайхоли, сидів у човні, тепер підвівся, вийшов на берег. Розпуклою квіткою спалахнув над його головою смолоскип. Остров'янин присів навпочіпки перед купою хмизу, підніс огненний квач під гілля — і багаття зайнялося.

Темрява враз відступила, тіні від пальм та казуаринових дерев заворушилися. Залежно від того, пригасав чи розгорався вогонь, тіні то зупинялись, то знову, мов живі, налякано кидалися врозтіч.

Ось на майданчик з темряви грайливою зграйкою випурхнуло кілька дівчат, за ними повагом вийшли хлопці. Спідниці у хлопців були короткі, в дівчат же сягали землі.

Я замилувався вродою полінезійок.

Гінкі, як бамбукові тростинки, дівчата легкою ходою зійшлися в центрі кола. Відблиски вогню впали на їхнє тіло, і воно здалося викуваним з бронзи чи латуні. Це був не той густо-чорний, притаманний неграм та папуасам колір. Скоріше він нагадував степову засмагу — так, скажімо, аби ви засмагли під сонцем наших помірних широт.

Великі, над якими розкрилилось густобрів'я, очі дивилися ласкаво й привітно. Обличчя вилицювате, по-дитячому підпухлі губи, трохи сплюснутий ніс — їй-право, така врода стрічається і в степовичок. Разки намиста з дрібних черепашок, яке обвивало шию, та довгі, хвилястими потоками розлиті за плечима коси ще більше підкреслювали цю несподівану схожість.

— Хула-хула! — вигукнув високий, що був, мабуть, за старшого, остров'янин, і всі вишикувались у чотири ряди: хлопці з боків, дівчата — всередині.

Поблизу багаття розташувався оркестр. Він складався з кількох сопілкарів.