Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

Ну, воду я збурюю й так — страх та інстинкт самозбереження додає сил. А от як бути з очима, не збагну. Поки я їх намацаю, акула мене проковтне — хоч, здається, ще не було випадку, щоб акула ковтнула людину живцем, — вона її розтерзує.

Тигрів південних морів — так ще звуть акул — завжди супроводжують маленькі, смугасті, як зебра, рибки-лоцмани. І не лише супроводжують, вони показують шлях до жертви, — тому й звуться лоцманами, або поводирями.

А зараз переді мною серед коралового густолісся сила-силенна різних рибок. Хоч вони й не смугасті — через переляк їх і не роздивишся як слід! — я всіх вважаю акулячими лоцманами, через що й гамселю по воді руками й ногами. А ще, мов на курей, кричу:

— А киш, киш, здохли б ви!

Наташа пливе наввимашки поруч. Вона трохи випередила мене, теж щосили орудує руками, але рухи її чіткіші, і довкруг менший вир та колотнеча — гладінь води ледь-ледь поморщена брижами.

— Швидше, швидше! — підохочує Паганель, не перестаючи кидати груддя.

Його «артилерія», мабуть, влучає в ціль — акули одна за одною починають відпливати далі, і відстань між нами збільшується.

Помах, другий — і ми на березі. У-ух, яка втома! Голова паморочиться, серце бухкає молотом.

— Ну, що, доплавався? — перепитує Наталка. — Теж мені дурень — поліз чортові в пащу, — свариться вона, розкидавши поруч зі мною руки.

— Спасибі тобі… — тільки й знаходжу, що їй відповісти.

— Дякуй Адаму Варфоломійовичу, — скромно відповіла моя рятівниця. — Це він угледів акул.

Він чи не він, але я сповнений вдячності до тебе, Наталко! Он яка ти, наша непримітна супутниця. Глянеш — ніколи не скажеш, що таке мале, худеньке здатне на відвагу. А бач, не побоялась — аби мене виручити з біди, кинулась акулам ледве не в саму пащу.

На цьому острові і взагалі в плаванні серце, мабуть, грубіє. Та нині я відчув, як у ньому ворухнулося щось тепле, ніби огорнула ласкава хвиля. Я з ніжністю глянув на дівчину.

— Ми вас кликали, гукали, а ви, — дорікав Адам Варфоломійович, — либонь, дуже захопилися терновим вінком. От Наталя Кіндратівна і кинулась у воду.

Невдовзі з усіх усюд зійшлися друзі. Тільки й розмов, що про акул.

— Мабуть, жижки затряслися, коли угледів плавці, — піддражнював мене Мотовило.

— Останнім часом Солоний без витребеньок обійтися не може, — докинув боцман. — Навіть Мотовила обскакав… А Наталка — молодець! Обов'язково доповім про це капітану, — пообіцяв він.

— Ще б пак! Як же їй не бути такою, — не переставав лихословити Мотовило. — Вона спить і бачить Солоного в ореолі героя. Ах, ах, ідеал, бездоганний, «Сіндбад-мореплавець»! — ущипливо закінчив він.

«Патякай, патякай! — подумав я. — Просто завидки беруть, що Наталка гарно до мене ставиться. А втім, я впевнений, вона б і ради нього, Мотовила, відважилась на подібний вчинок. Бо така вже вона людина».

У мене в кущах невеличка схованка. Просто я там іноді дещо майстрував та так і залишив його під деревами.

То були невеличкі, сплетені з кори личаки. Потім ще пов'язка для стегон — я бачив щось подібне на полінезійках тієї ночі на Акулячому острові… Крислатий бриль, дерев'яний барабан.

— Наташо, — покликав тихо. Вона підійшла до кущів.

— Ану, приміряй!

— Ой… — зашарілась. — Солоний, що ти? Ви й так мене вбрали — ось і намисто з перлів, — наче королеву.

— А тепер буде ще й це, — і я простягнув їй свої вироби.

— Черевички ніби на замовлення — якраз по нозі; капелюшок годящий теж, і пов'язка — о краса яка! — подобається, — вдячно мовила Наташа.

Вона одяглася, стала схожа на тубільну красуню-полінезійку: бронзовотіла, струнка. Сонце обсипало її ніжними пелюстками.

— Екзотично, люкс-торпеда! — захоплено вигукнув Мотовило.

А Окань тут же склав:

За кілька хвилин перед тим, як залишити острів, я побачив на узбережжі викладені камінцями слова: «Наталка + Солоний = …» — ну, і тому подібні письмена.

— Твоя робота? — поцікавився в Мотовила. Замість нього відповів Окань:

— Верба волянт, скріпта манент, що в перекладі з латині означає: слова відлітають, написане лишається.

Прощавай, Кілі-Кілі!

Пліт підхопило течією і швидко-швидко понесло до Акулячого острова.

Причалили ми в тому місці, де зупинялись минулого разу, — в невеличкій бухті на східній стороні суходолу. Там не стали будувати куренів, просто неба і заночували.

Ніч стояла погожа, тепла. Лише над ранок сипонув дощ — квапливий, короткочасний, так ніби хто поспіхом кинув згори кілька жмень краплин.

Тоді-то, як тільки розвиднілось, боцман гукнув:

— Збираймося, час у дорогу!

Прокинулись важко — минулий день був напружений, ми стомилися. Та слово боцмана — закон: ніхто не став йому перечити. Скупавшись хто де, зійшлися до великого мангрового куща.

Щоб перебратися на сусідній острівець, звідки тієї ночі припливали полінезійці, треба перегнати пліт у другий кінець Акулячого острова, до місця нашої колишньої, де я був з Наташею і Журавкою, ночівлі.

Ми розбилися на дві групи. Адам Варфоломійович, Наташа та Окань попрямували навпростець, решта, з боцманом на чолі, відв'язавши пліт, пустилися в плавання вздовж узбережжя.

Лагуна тиха, непорушна, мов ставок або лісове озеро. Жодної щонайменшої зморшки на її гладіні. Але й тут, у внутрішніх водах атола, відчувалось,